ПОПІЛ МИНУЛОГО

Сонце западало за дніпровські пороги, фарбуючи воду в колір густої остиглої крові. Старий Остап, чиє обличчя нагадувало потріскану кору вікового дуба, стояв на краю скелі. Поруч з ним дрижав від холодного вітру Степан — хлопець, якого вчора вивезли з палаючого хутора.
— Дивись, малий, — прохрипів старий, не оглядаючись. — Бачиш туман над водою? То не просто пара. То дихання землі. Якщо зможеш вдихнути його і не закашлятися — станеш одним із нас. Якщо ні — повернешся в гречкосії.
— А кажуть, ви кулі ловите руками, дядьку Остапе... — тихо промовив хлопець, стискаючи кулаки.
Остап нарешті повернувся. Його очі... вони не були людськими. В лівому оці віддзеркалювався захід сонця, а праве було абсолютно чорним, наче колодязь у саму безодню.
— Куля — то дурна залізяка, Степане. Спіймати її легко. Важче спіймати волю того, хто ту кулю випустив.Степан зробив крок до краю скелі. Внизу ревів Дніпро — зажерливий, сивий від піни, він розбивався об гостре каміння порогів. Хлопець відчував, як страх липким потом стікає по хребту. Він пам’ятав, як пахне горіла стріха і як кричали коні, коли на хутор налетіли татари. Тепер перед ним була інша небезпека — тиха, незбагненна.
— Вдихай, — наказав Остап. Його голос тепер звучав не збоку, а ніби прямо в голові Степана.
Хлопець заплющив очі й втягнув повітря. Замість звичної річкової вологи він відчув присмак полину, старого заліза і... вовчої шерсті. Легені обпекло морозом. Степан похитнувся, світ перед очима поплив, і на мить йому здалося, що скеля під ногами зникла.
— Не чіпляйся за землю ногами, — шепотів старий. — Земля — це лише опора для тіла. Чіпляйся за небо духом. Дивись не очима, а серцем. Що ти бачиш у тумані?
Степан розплющив очі, але це вже були не зовсім його очі. Світ знебарвився. Сірий туман почав набувати форм. Він побачив постаті — напівпрозорі, високі, вони сиділи колом прямо на воді, серед бурхливих потоків. Вони не тримали зброї, але від них віяло такою силою, що Дніпро навколо них затихав, обтікаючи їх, наче лагідний струмок.
— Я бачу... людей. Вони сидять на воді, — прохрипів Степан. Його власний голос злякав його — він став глибшим.
Остап коротко кивнув. Його чорне око блиснуло.
— То не люди. То пам’ять тих, хто тримав ці пороги до нас. Вони — поріг між цим світом і Тим. Сьогодні вони дивляться на тебе.
Старий підійшов ближче і поклав важку долоню на плече хлопця.
— Характерник — це не той, хто вбиває. Вбивати вміє і звичайний найманець за таляр. Характерник — це той, хто тримає рівновагу. Ми — лікарі для цієї землі, коли вона стікає кров’ю, і ми — вовки для тих, хто прийшов цю землю витоптати.
Побут та перша наука
Вони спустилися зі скелі таємною стежкою, яку не помітило б і око сокола. Скит характерників був захований у глибокій балці, перекритій густими заростями терену та «мороком» — спеціальним маревом, яке відводило очі непроханим гостям.
Тут не було золочених церков чи кам’яних палаців. Лише кілька куренів, врослих у землю, обмазаних глиною та вкритих очеретом. Посеред галявини горіло багаття, але дим від нього не піднімався вгору, а стелився низом, ховаючись у кущах.
— Сідай, — Остап вказав на обрубок дуба біля вогню. — Вечеряй. Завтра почнеться твоя перша наука — мовчання.
Біля багаття сиділи ще двоє. Один — кремезний козак із пошматованим вухом, який гострив ножа об камінь без жодного звуку. Інший — зовсім молодий, може, на кілька років старший за Степана, він перебирав сушені трави, шепочучи щось до них, наче до живих істот.
— Це Грицько, — кивнув Остап на травника. — Він навчить тебе чути, як росте трава і про що плаче дерево. А той похмурий — це Максим. Він навчить тебе бути невидимим там, де немає де сховатися.
Степан взяв дерев’яну миску з кулешем. Їжа була простою, але від неї по тілу розлилося дивне тепло.
— А коли я навчуся ловити кулі? — запитав він, ледь чутно.
Максим, не відриваючись від ножа, раптом усміхнувся — це було схоже на оскал вовка.
— Коли зрозумієш, що кулі не існує, малий. Є тільки воля. Твоя і того, хто натиснув на гачок. Чия воля міцніша — той і живий.
Ніч у скиту не була тихою, хоча жодна людина не зронила ні слова. Степан лежав на солом’яній підстилці в курені, але сон не йшов. Він чув, як тріщить дерево в багатті — і цей звук здавався йому гуркотом грому. Він чув, як у яру шелестить листя — і кожен шелест складався у слова невідомою мовою.
На світанку, коли туман ще чіплявся за коріння дубів, Остап розбудив його, просто торкнувшись дерев’яним ціпком до плеча.
— Вставай, — прошепотів старий. — Сьогодні твій язик — твій найгірший ворог. Якщо до заходу сонця з твоїх вуст злетить хоч звук — вечерятимеш із вовками в лісі, а не з нами.
Степан хотів запитати, як же йому розуміти накази, але вчасно прикусив язика. Остап повів його до Грицька — того самого юнака, що вчора порався з травами.
Грицько сидів на галявині, заставленій глиняними глечиками. Перед ним лежав оберемок свіжозібраної нетреби та звіробою. Він подивився на Степана і жестом наказав сісти навпроти.
— Слово — це витрата сили, — тихо, майже не ворушачи губами, сказав Грицько. — Звичайні люди розкидають силу на вітер, ми ж — збираємо її всередині. Дивись на цю квітку.
Він поклав перед Степаном засохле стебло безсмертника.
— Ти маєш не просто дивитися. Ти маєш відчути, як сік колись біг по цьому стеблу. Характерник не лікує травою так, як звичайний баба-шептуха. Він домовляється з духом рослини. Дай їй частину свого тепла, і вона віддасть тобі свою силу.
Степан дивився на суху квітку. Хвилини тяглися, як густий мед. Сонце почало припікати, спина заніміла, а в животі бурчало. Йому хотілося встати, розім’яти ноги, крикнути від нудьги. Але щоразу, коли він збирався поворухнутися, він зустрічав спокійний, майже скляний погляд Грицька.
Раптом, десь на межі свідомості, Степан відчув легке поколювання в кінчиках пальців. Він зосередився на квітці, і йому здалося, що сіра суха пелюстка ледь помітно здригнулася. Не від вітру. Вона наче вдихнула.
— Досить, — перервав тишу Грицько. — На перший раз непогано. Ти не просто дивився, ти почав слухати. Тепер іди до Максима. Він чекає біля великого дуба.
Гартування тіла та «морок»
Максим стояв босим на гострому камінні. Його торс був пошматований старими шрамами — сліди від шабель, куль і, здавалося, від пазурів якогось великого звіра.
Він не став нічого пояснювати. Просто кинув Степану важку дерев’яну шаблю — «каламкаря».
— Бий, — коротко кинув воїн.
Степан здивувався. Він був молодим, міцним хлопцем, а Максим стояв розслаблено, навіть не дивлячись на нього. Хлопець замахнувся і вдарив зверху вниз. Але шабля розсікла лише повітря. Максима не було там, де він стояв мить тому.
— Ти б’єш туди, де я є, — почувся голос ззаду. — А треба бити туди, де я буду. І головне — ти дивишся на мою зброю. Не дивись на сталь. Дивись мені в очі. Там народжується намір.
Наступні три години стали для Степана справжнім пеклом. Він падав, збивав коліна в кров, піт заливав йому очі. Максим рухався так дивно — наче він був не людиною, а тінню в сонячний день. Він то зникав із поля зору, то з’являвся збоку, ледь торкаючись Степана пальцями, щоразу позначаючи «смертельний» удар.
— Це називається «відвести очі», — сказав Максим, коли хлопець вже зовсім знесилився і впав на траву. — Я не стаю невидимим. Я просто змушую твій мозок повірити, що мене там немає. Я стаю нудним для твого ока. Ти бачиш дерево, бачиш камінь, а мене — ні, бо я не несу для твого розуму загрози. Це перша зброя характерника. Не сила м’язів, а влада над чужим сприйняттям.
Вечеря минула в абсолютній тиші. Степан ледь тримав ложку — руки тремтіли. Остап сидів на чолі столу, дивлячись у вогонь.
— Перший день завершено, — промовив старий, коли сонце нарешті сховалось за обрій. — Ти не заговорив. Це добре. Значить, у тобі є тиша. А в тиші народжується справжнє знання. Завтра ми підемо до річки. Будемо вчитися не тонути там, де камінь іде на дно.
Ранок зустрів Степана не лагідним сонцем, а крижаним дотиком Дніпра. Остап привів його до самого підніжжя Ненаситця — найстрашнішого з усіх порогів, де вода ревла так, наче тисяча диких бугаїв намагалися вирватися з кам’яної пастки.
— Бачиш цю піну? — Остап вказав ціпком на вир. — Звичайна людина бореться з водою. Вона напружує м’язи, хапає повітря і зрештою вода забирає її силу. Характерник же стає частиною річки.
Старий почав роздягатися. Його тіло, попри поважний вік, було жилавим, а шкіра мала дивний синюватий відтінок, наче він народився в крижаній ополонці.
— Слухай серце, Степане. Твій пульс має зазвучати в такт із ударами хвиль об каміння. Коли ти станеш з річкою одним ритмом — вона тебе не чіпне. Вона прийме тебе як свого.
Остап зробив крок у вир. Степан зойкнув, очікуючи, що старого миттєво розіб’є об гострі скелі, але сталося неймовірне: вода наче розступилася, і Остап повільно, майже граційно, занурився в саму гущу піни. Минула хвилина, друга... п’ята. Степан бігав по берегу, вдивляючись у потік, але старого не було.
Раптом рука Остапа випірнула прямо біля ніг хлопця — абсолютно спокійно, без жодного сплеску.
— Твоя черга, — промовив старий, виходячи на берег. Він навіть не задихався. — Лізь у воду. Знайди під водою тишу. Якщо знайдеш її там — ніхто й ніколи не зможе вистежити тебе, навіть якщо ти сидітимеш у них під носом.
Степан ступив у річку. Холод обпік ноги, наче розпечене залізо. Течія відразу спробувала збити його з ніг, потягнути на глибину. Хлопець запанікував, почав розмахувати руками, але почув у голові суворий голос наставника: "Не бийся! Стань водою!"
Хлопець заплющив очі і пірнув. Темрява, гуркіт у вухах, тиск... Він намагався не дихати. Секунди здавалися годинами. І ось, коли легені вже були готові вибухнути, він раптом згадав вчорашній урок із квіткою. Він перестав думати про повітря і зосередився на самому ритмі ударів води.
Його тіло обм’якло, страх відступив. І в цю мить він відчув — він не тоне. Він просто... перебуває. Він відчув порожнини під камінням, де зберігалися бульбашки повітря, відчув, як риба проходить повз нього, не лякаючись. Це була перша перемога над власною природою.
Тривога: Тіні в очеретах
Коли вони повернулися до скиту, атмосфера змінилася. Максим більше не тренувався — він сидів на дереві, вдивляючись у степ. Грицько швидко збирав сухі трави в мішки.
— Що сталося? — Степан забув про заборону говорити, але цього разу Остап не сварив його.
— Чужі, — коротко відповів Максим, спускаючись із дуба. — Десяток вершників. Ягелони або найманці. Йдуть по твоему сліду, малий. Мабуть, хтось бачив, як ми забирали тебе з хутора.
— Вони знайдуть скит? — голос Степана здригнувся.
— Скит вони не побачать, — Остап примружився. — Але вони можуть випалити плавні. А там наші люди, пасіки, там сила землі. Ми не дамо їм підійти близько.
Старий характерник подивився на Степана.
— Це буде твій другий іспит. Ти підеш із Максимом.
— Але я ще нічого не вмію! Я навіть шаблю ледве тримаю! — вигукнув хлопець.
— Тобі не потрібна шабля, — втрутився Максим, дістаючи з-за пояса невелику дудочку-пищик і жменю дрібного піску. — Ти будеш моїм «відлунням». Ти допоможеш мені тримати «морок». Ми змусимо їх повірити, що вони заблукали в пеклі, а не в українському степу.
Початок полювання
Вони вийшли в сутінках. Максим рухався абсолютно беззвучно, Степан намагався повторювати кожен його крок. Вони залягли в густому очереті біля вузької стежки, що вела до балки.
Незабаром почулося тупотіння копит і брязкання зброї. Попереду їхав офіцер у дорогому кунтуші, за ним — десяток загартованих у боях жовнірів. Вони виглядали впевнено.
— Десь тут це кляте гніздо чаклунів, — процідив офіцер, зупиняючи коня всього за три кроки від місця, де лежали характерники. — Я відчуваю запах диму.
Степан відчув, як серце калатає в грудях. Офіцер подивився прямо в очерет, де ховався хлопець.
— Тепер, — прошепотів Максим Степану на вухо. — Роби так, як із безсмертником. Віддай своє тепло повітрю навколо них. Намалюй у своїй голові туман... густий, як молоко... туман, у якому зникають звуки.
Степан заплющив очі. Він зосередився на ворогах. Він уявив, як повітря навколо вершників стає важким, липким. Він почав шепотіти про себе ритм Дніпровських порогів.
— Що це? — раптом вигукнув один із солдатів. — Звідки взявся цей туман? Я не бачу свого коня!
— Тихо! — крикнув офіцер. — Це просто випари з річки!
Але було вже пізно. Максим підніс пищик до губ і видав ледь чутний звук, схожий на крик сови. Але для ворогів, завдяки «мороку» Степана, цей звук пролунав як ревіння велетенського звіра прямо за їхніми спинами...
Туман, який Степан «викликав» із власної уяви, змішався з вечірньою вологою плавнів. Він став таким густим, що жовніри не бачили власних витягнутих рук. Коні почали пирхати й задкувати, відчуваючи невидиму загрозу, яку люди ще не могли осягнути.
— Не розривати стрій! — кричав офіцер, але його голос звучав глухо, наче з-під води. — Це диявольські жарти! Вихопити зброю!
Максим, що лежав поруч зі Степаном, раптом підвівся. Але він не побіг на ворога. Його рухи були повільними, майже ритуальними. Він почав обходити загін по колу, тягнучи за собою руку по верхівках очерету. Там, де торкалися його пальці, повітря починало вібрувати.
— Слухай, малий, — прошепотів Максим, і Степан почув цей шепіт так чітко, ніби той стояв у нього в голові. — Зараз я випущу «сірого». Тримай марево, не дай їм побачити сонце, навіть якщо воно зійде. Їхній світ тепер — це тільки те, що дозволимо ми.
Раптом з туману почулося виття. Це не було виття звичайного вовка. Це був звук, від якого кров холола в жилах, у ньому чувся плач дитини і скрегіт заліза. Один із жовнірів, не витримавши, вистрелив у порожнечу. Спалах мушкета на мить розірвав темряву, але куля пішла в бік, наче її відштовхнуло саме повітря.
— Вони там! — закричав солдат, вказуючи на кущ верболозу.
Але замість Максима з туману виринули три велетенські тіні. Вони здавалися воїнами на конях, але їхні постаті були розмитими, а очі світилися тьмяним жовтим світлом. Це був «морок» у чистому вигляді — галюцинація, посилена страхом ворогів.
— Бий! — скомандував офіцер.
Жовніри почали безладно стріляти й рубати шаблями порожнечу. Вони вбивали власні страхи, виснажуючи себе. Степан відчував, як кожна їхня куля проходить крізь його «марево», і це відгукувалося тупим болем у його скронях. Тримати таку напругу було неймовірно важко.
— Максиме... я не можу... — прохрипів Степан. Його ніс почав кровоточити.
— Тримай! — відрізав козак. — Ще мить!
Поява «Чорного монаха»
Раптом ситуація змінилася. Серед хаосу та криків один вершник залишався абсолютно спокійним. Це був чоловік у темному дорожньому плащі з каптуром, який досі мовчав. Він підняв руку, і Степан відчув, як його «туман» почав розсіюватися, наче від удару розпеченим мечем.
Чоловік скинув каптур. Його обличчя було блідим, а на шиї висів важкий срібний хрест дивної форми.
— Exorcizamus te! — вигукнув він низьким, владним голосом.
Це був не просто священик. Це був єзуїт-інквізитор, спеціально навчений боротися з тими, кого вони називали «дітьми диявола». Його воля була такою ж міцною, як і воля характерників.
— Максим, він нас бачить! — скрикнув Степан, коли інквізитор повернув голову прямо в їхній бік.
— Тікай у воду! — крикнув Максим, вихоплюючи справжню шаблю. — Він «чистий», його не візьме марево! Степане, в річку!
Але Степан заціпенів. Інквізитор дістав із сідельної сумки невеликий скляний флакон і жбурнув його в бік очерету. Склянка розбилася, випустивши хмару їдкого білого порошку. Степан вдихнув його і відчув, як легені запекло вогнем. Його зв'язок із річкою, з травою, з «тишею» миттєво обірвався.
Один із жовнірів, скориставшись моментом, кинувся вперед і змахнув шаблею. Степан встиг лише підставити руку. Холодний метал розітнув передпліччя. Біль був справжнім, не магічним.
В останню мить, коли жовнір уже заніс шаблю для смертельного удару, з-під землі (як здалося Степану) випірнув Остап. Він не мав зброї, лише свій старий дерев’яний ціпок. Короткий удар у коліно коня, розворот — і ціпок врізався в груди жовніра з таким звуком, наче вдарили в барабан. Ворог відлетів на кілька сажнів.
— Заберіть малого! — гаркнув Остап до Максима. — Я затримаю Чорного.
Відступ і перше ім’я
Максим підхопив пораненого Степана під пахву і, використовуючи залишки туману, потягнув його до берега. Вони пірнули в холодну воду саме тоді, коли на березі спалахнуло дивне фіолетове полум’я — це Остап і інквізитор зіткнулися у двобої волі.
Вони пливли довго, дихаючи через очеретинки, як вчив старий. Коли нарешті вони вибралися на іншому березі, далеко від місця бою, Степан був блідим від втрати крові та шоку.
Максим розірвав свою сорочку і почав перев’язувати руку хлопця.
— Не вмири мені тут, — буркнув він, але в його голосі вперше почулася повага. — Ти тримав морок довше, ніж я очікував. Інквізитор — це не твоя вина. Проти них потрібна інша наука.
— Остап... він живий? — прошепотів Степан.
— Старого дідько не візьме, не те що монах, — Максим усміхнувся. — Але ти тепер позначений. Бачиш цей розріз? Він заживе, але шрам залишиться. Тепер ти не просто Степан. Ти — Степан Кров-і-Вода. Бо ти в один день пізнав і глибину річки, і сталь ворога.Степана принесли до куреня Грицька. Рана на передпліччі була глибокою, краї її посиніли — порошок інквізитора був отруєним. Хлопця лихоманило, обличчя стало білим, як крейда.
Грицько не поспішав братися за бинти. Він розпалив невелику кадильницю, куди кинув суху материнку та ще якусь корінь, що пахла сирою землею.
— Дивись на рану, Степане, — тихо сказав Грицько. — Не відвертайся. Біль — це лише звістка про те, що тіло ще живе. Якщо ти його злякаєшся — він тебе з’їсть. Якщо ти його приймеш — він стане твоєю силою.
Грицько почав водити руками над розітнутою шкірою, не торкаючись її. Він щось шепотів — це не були слова молитви, радше ритмічний гул, схожий на дзижчання бджіл. Степан відчув, як від рук знахаря пішло густе, майже відчутне тепло.
— Кров-руда, стій, не течи, в землю не йди, у жилах застигни, силу бережи... — примовляв Грицько.
На очах у Степана кровотеча зупинилася, хоча рана була відкритою. Тоді знахар дістав дерев’яну лопатку з маззю, що виблискувала, наче срібло.
— Це «жива вода», змішана з медом диких бджіл і порошком із кісток давніх велетнів, що їх знаходять у курганах, — пояснив він. — Вона витягне отруту Чорного монаха. Буде пекти. Терпи. Характерник має вміти терпіти так, ніби його тіло — то чужий кожух.
Коли мазь торкнулася рани, Степан ледь не закричав. Здалося, що в руку встромили тисячу розпечених голок. Але Грицько міцно тримав його за зап’ястя.
— Дихай через біль, — наказував він. — Виштовхуй його з кожним видихом у землю. Земля все забере, вона велика, вона перетравить будь-яке зло.
Через годину Степан заснув важким, але цілющим сном. Йому снилися глибокі коріння дубів, що обплітали його тіло, даруючи спокій і незламність
Остап повернувся в скит пізно вночі. Він виглядав втомленим, його ліва рука була обпалена до ліктя, а погляд став ще гострішим. Максим і Грицько вже чекали на нього біля великого багаття, дим від якого цього разу був синім — знаком того, що ворог ще близько.
Степан, пересилюючи слабкість, вийшов із куреня і сів на краю кола. На нього не гримнули, дозволили залишитися.
— Чорний монах — це не просто екзорцист, — почав Остап, прикладаючи до опіку змочену в олії ганчірку. — Це Вацлав Корецький. Він шукає «Скарбницю Сонця».
Максим різко підвів голову:
— Ти хочеш сказати, що вони знають про Меч-Кладенець, що лежить під порогами?
— Вони знають більше, ніж ми думали, — зітхнув Остап. — Рим послав своїх кращих «псів Господніх», щоб знайти те, що робить нашу землю непереможною. Вони вірять: якщо заберуть наш корінь, ми станемо просто гречкосіями, яких легко загнати в ярмо.
— А чому ми не підемо і не виріжемо їх усіх уночі? — гаряче запитав Степан. — Їх всього десяток!
Остап повільно повернувся до хлопця. В його чорному оці віддзеркалилося полум’я.
— Бо вбити — це найпростіше, Степане. Але на місце одного вбитого інквізитора прийдуть сто нових, з арміями і гарматами. Наше завдання — не просто нищити ворога, а робити так, щоб сама думка про похід на ці землі викликала в них жах. Ми — тіні, що тримають небо України. Якщо ми вийдемо на світло і почнемо війну як звичайні полководці — ми програємо. Наша сила в таємниці.
Коли Максим і Грицько пішли готувати оборону периметра, Степан залишився з наставником.
— Дядьку Остапе, — тихо почав хлопець. — Ви кажете, що ми лікарі цієї землі. Але чому ми живемо тут, у багнюці та очеретах? Чому не служимо гетьману в золотих палатах? Чому характерників бояться навіть свої?
Остап усміхнувся, і ця усмішка була сповнена гіркоти.
— Тому що люди бояться того, чого не можуть зрозуміти, Степане. Гетьману потрібні солдати, які виконують накази. А характерник слухає тільки Бога і голос землі. Ми — поза законом людей, бо ми тримаємо закон вищий. Наш вклад в армію — це не кількість шабель. Це той невидимий щит, який ми тримаємо над козацьким військом.
Старий підкинув гілку у вогонь.
— Хто, по-твоєму, навів туман під Берестечком, щоб наші могли вийти з оточення? Хто нашептав у вухо польському королю страх, від якого він повернув військо назад? Це робиться не в палатах. Це робиться в таких скитах. Ми — імунна система народу. Нас не видно, поки організм здоровий, але ми стаємо до бою, коли приходить зараза.
Степан дивився на свою перебинтовану руку. Він починав розуміти: шлях характерника — це шлях самотності заради мільйонів.
— Завтра, Кров-і-Вода, — сказав Остап, — ти отримаєш свою першу справжню зброю. Не шаблю, і не ніж. Ти підеш у «Печеру Луни», щоб знайти свій власний голос сили.Печера Луни знаходилася в самій основі гранітної скелі, що нависала над найглибшим виром Дніпра. Вхід до неї був настільки вузьким, що Степану довелося пролізати боком, обдираючи плечі об холодний камінь.
Остап залишився зовні.
— Там немає світла, Степане. І не намагайся його розпалити. Там ти почуєш усе, що ховав від себе. Якщо вийдеш до заходу сонця — ти готовий. Якщо ні... камінь стане твоєю труною.
Хлопець опинився в абсолютній темряві. Спершу він чув лише власне дихання, яке здавалося неприродно гучним. Але згодом стіни почали «говорити».
Це не були голоси людей. Це був шепіт самого каменю, який пам’ятав усе: від створення світу до останньої краплі крові, що впала в річку. Раптом темрява перед очима Степана почала згущуватися в образи.
Він знову побачив свій хутір. Побачив обличчя матері, яка кричала йому: «Біжи!». Він відчув той самий паралізуючий жах і власну безпорадність.
— Ти кинув їх, — прошепотіла луна голосом офіцера-інквізитора. — Ти вижив, бо ти боягуз. Яка в тобі сила? Ти лише перелякане цуценя, що сховалося під крилом старих чаклунів.
Степан закричав, замахнувшись кулаками в темряву, але вдарив лише холодний граніт. Біль протверезив його.
— Це не я, — прохрипів він. — Це те, що вони хочуть, аби я відчував.
Він згадав урок Остапа: «Не бийся з водою, стань нею». Хлопець сів на холодну підлогу, схрестивши ноги, і почав дихати глибоко, як вчив Грицько. Він перестав заперечувати свій страх. Він впустив його в себе.
І тоді голоси змінилися. Замість звинувачень він почув низький, вібруючий гул. Це був голос самої Землі. Він відчув, як скеля під ним дихає. Степан зрозумів: він не просто людина в печері. Він — частина цього граніту, частина цієї річки. Його власне ім’я — Кров-і-Вода — зазвучало в його розумі як набат.
Коли він відкрив очі, він все ще був у темряві, але тепер він «бачив» структуру каменю, відчував тріщини в ньому, знав, куди покласти руку, щоб знайти вихід. Він знайшов свій внутрішній зір.
Коли Степан вибрався назовні, сонце якраз торкалося горизонту. Остап чекав на нього, тримаючи в руках дивну річ — довгий згорток у грубій вовчій шкурі.
— Ти знайшов тишу всередині бурі, — кивнув старий. — Тепер ти маєш право побачити те, що ми бережемо.
Вони не пішли в скит. Вони спустилися до самої води, де серед очеретів був схований старий козацький дуб — маневрений човен, оббитий шкірою для безшумного ходу. Остап веслував сам, впевнено обходячи гострі камені порогів.
— Багато хто думає, що Скарбниця Сонця — це золото чи коштовності, — говорив Остап, поки човен ковзав по дзеркальній гладі. — Але золото — то сміття для того, хто володіє світом. Справжній скарб — це Меч Першоптаха. Легенда каже, що він викуваний із зірки, яка впала, коли ця земля ще не знала людей. Він не рубає плоть. Він рубає долі.
Вони зупинилися біля скелі, яка в місячному світлі нагадувала голову велетенського птаха. Остап розгорнув вовчу шкуру. Всередині було руків’я з темного, майже чорного дерева, обвите золотим дротом, але леза... леза не було.
— Де ж меч? — здивувався Степан.
— Дивись, — Остап підняв руків’я вгору і закрив очі.
Раптом повітря навколо дерева почало дрижати. Місячне світло наче сфокусувалося, згущуючись у довгий, напівпрозорий промінь, що виходив із руків’я. Це було лезо з чистого світла і застиглої волі. Воно не горіло, але від нього віяло таким холодом і силою, що Степан мимоволі зробив крок назад.
— Це зброя останнього захисту, — сказав Остап. — Якщо Корецький забере його і відвезе в Рим, вони зможуть «замкнути» силу нашої землі. Степ замовкне. Річки висохнуть. Наші діти забудуть, хто вони такі. Ми маємо перенести Скарбницю в інше місце. Корецький уже близько.
Тієї ж ночі в скит прибув гонець — молодий козак на змиленому коні. Він привіз звістку від кошового отамана Січі.
— Поляки збирають велике військо під Кодаком, — важко дихаючи, розповів козак. — Кажуть, з ними їде дивний загін у чорних плащах. Вони не б’ються шаблями, вони спалюють села дивним вогнем, який не гаситься водою. Отаман просить характерників прийти. Без вас ми не встоїмо.
Остап подивився на Максима і Грицька. Ті мовчки почали збирати речі.
— Час прийшов, — сказав Остап, звертаючись до Степана. — Твоя наука була швидкою, бо час такий. Ти підеш із нами. Ти будеш тримати «завісу» навколо нашого загону. Нас чекає Кодак.
Степан відчув, як по тілу пробіг мороз. Це вже не було тренування в плавнях. Починалася велика війна, де магія характерників мала стати останньою перепоною на шляху загарбників.Степовий перехід та «Вовчий крок»
Загін вийшов зі скиту ще до світанку. Остап ішов попереду, Максим замикав групу, а Степан з Грицьком трималися всередині. Вони не брали коней — коні шумлять, потребують відпочинку і видають запах, який чує досвідчений ворог за версту. Характерники пересувалися «вовчим кроком».
Це була особлива техніка дихання: Степан відчував, що з кожним видихом його тіло стає легшим, а ноги самі знаходять найтвердішу опору в м’якому чорноземі. Вони не бігли, але рухалися швидше за найкращого вершника.
— Не дивись на сонце, — кинув на ходу Максим. — Дивись на коливання повітря над травою. Якщо воно застигло — там хтось є.
Степан зосередився. Завдяки ініціації в печері, його чуття загострилися. Він бачив світ не як набір предметів, а як потік енергії. Степ для нього тепер був не просто рівниною, а живою тканиною, де кожен ховрах, кожна гадюка і кожна квітка мали свій «колір».
Раптом Остап підняв руку. Загін миттєво зник у високій траві — вони не просто присіли, вони наче розчинилися в зелені. За кілька сотень кроків з-за пагорба з’явився роз’їзд польської гусарії. Блискучі лати, крила за спинами, довгі піки. Вони виглядали велично, але в очах характерників це були лише мішені, що занадто сильно шумлять залізом.
— Дивись, малий, — прошепотів Остап, лежачи поруч із Степаном. — Вони шукають нас. Корецький дав їм «свічки» — особливі амулети, що реагують на магію.
Дійсно, у руках офіцера, що їхав попереду, була невелика скляна колба, в якій мерехтіло тьмяне світло. Коли загін порівнявся з місцем, де ховалися козаки, світло в колбі спалахнуло яскраво-червоним.
Офіцер зупинив коня. Його погляд почав нишпорити по траві. Степан відчув, як серце стислося.
— Максим, Грицьку, — ледь чутно скомандував Остап. — Дайте їм «петлю».
Грицько дістав із сумки жменю сушеного насіння дурману і дрібно розтер його в долонях, шепочи замовлення на вітер. Максим же почав ритмічно вдаряти пальцем по ефесу ножа. Степан відчув, як простір навколо них почав викривлятися.
Офіцер дивився прямо на Остапа, але його очі були пустими. Для нього на цьому місці був просто старий терновий кущ. Гусари постояли кілька хвилин, колба в руці офіцера почала тріщати від напруги, але «морок» характерників був сильнішим.
— Тут нікого, крім ворон, — гаркнув офіцер і розвернув коня. — Далі!
Коли звук копит стих, Остап підвівся. Обличчя його було суворим.
— Вони вже використовують пристрої інквізиції. Це означає, що Кодак — лише пастка. Справжня ціль Корецького — витягнути нас на відкритий простір.
Коли вони нарешті побачили обриси Кодака, Степан занімів. Це не була просто фортеця. Це був велетенський замок на крутій скелі над Дніпром, який нависав над козацьким табором у долині. З гарматних амбразур виривався сизий дим — облога була в самому розпалі.
Козацьке військо стояло навколо, але було видно, що справи кепські. Десятки куренів були спалені, а повітря над табором було важким і липким — не від диму, а від «чорної туги», яку нагнітали інквізитори зі стін замку.
— Вони використовують «дзвони відчаю», — сплюнув Максим. — Козаки втрачають волю до битви. Вони не бачать сенсу воювати, їм хочеться просто лягти і померти.
У самому центрі табору їх зустрів курінний отаман Іван Богун. Його очі були червоними від недосипу, а на столі перед ним лежала карта фортеці, посічена ножем.
— Нарешті, — Богун потиснув руку Остапу. — Ми чекали на вас три дні. Мої хлопці божеволіють. Вночі вони чують голоси своїх померлих родичів, що кличуть їх до річки. А вчора один із кращих сотників просто встав і пішов прямо під гармати фортеці, посміхаючись.
— Це робота Корецького, — кивнув Остап. — Він б'є не по тілу, а по духу. Де його вежа?
— Північна сторона, — показав Богун. — Там щоночі горить фіолетове полум’я. Жодне наше ядро не може долетіти до тієї вежі — вони просто падають у воду, наче стають паперовими.
Остап подивився на Степана.
— Кров-і-Вода, тепер ти зрозумієш, навіщо нам Меч Першоптаха. Максим, готуй човен. Ми зайдемо зі сторони річки, по самій кручі. Грицьку, ти лишаєшся в таборі — зроби відвар зі святоянського зілля і полину, окропи кожне багаття. Нам треба розірвати це коло розпачу.
Вночі Дніпро біля Кодака здавався чорною безоднею. Вони пливли на маленькому човнику, притискаючись до самих скель, щоб гармати не могли взяти такий кут обстрілу.
Скеля була майже вертикальною, слизькою від моху. Але для характерників це не було перешкодою. Максим вбивав у тріщини ножі, створюючи опору, а Остап просто... він наче прилипав до каменю, рухаючись вгору з неймовірною швидкістю. Степан, зціпивши зуби, ліз за ними, відчуваючи, як Меч Першоптаха за його спиною (хоча це було лише руків'я) пульсує теплом, що додає сил.
Коли вони досягли верху північної вежі, перед ними відкрилася жахлива картина. У центрі майданчика стояв величезний казан, наповнений якоюсь сріблястою рідиною. Навколо нього стояли шість монахів у чорних плащах, а в центрі, на підвищенні, височів Корецький.
Він тримав у руках старовинну книгу, обтягнуту людською шкірою, і вигукував прокляття. З казана вилітали примарні тіні — ті самі «голоси», що зводили з розуму козаків у таборі.
— Ви запізнилися, Остапе! — не оглядаючись, крикнув Корецький. Його голос перекривав гуркіт прибою внизу. — Скарбниця Сонця тепер належить моєму ордену! Я відкрию шлях для істинного світла, а ваші язичницькі болота будуть випалені!
— Світло не буває істинним, якщо воно несе смерть усім, хто не схилив голову, — спокійно відповів Остап, виходячи на середину майданчика. — Степане, час.
Остап вихопив Меч Першоптаха і передав його Степану.
— Твій голос чистий, бо ти ще не пізнав ненависті. Тримай руків’я обома руками. Не думай про ворога. Думай про сонце, що сходить над Дніпром. Віддай йому свою волю!
Степан вхопився за темне дерево. Корецький змахнув рукою, і на хлопця кинулися монахи, вихоплюючи довгі тонкі мечі, що світилися холодним вогнем. Максим перехопив перших двох, зав’язавши кривавий танець сталі.
Степан заплющив очі. Він відчув, як з глибин його серця піднімається все, що він бачив у печері: шепіт каменю, ритм води, пам’ять роду.
— За матір... за хутір... за рідну землю! — крикнув він.
З руків’я вирвався стовп яскраво-золотого світла, настільки потужний, що ніч миттєво перетворилася на день. Це було не просто світло — це була хвиля чистої сили. Монахів відкинуло до стін, казан зі срібною отрутою розлетівся на тисячі скалок.
Корецький закрив обличчя руками, його плащ почав диміти.
— Це неможливо! — вив він. — Ти лише хлопчисько!
Але Степан вже не чув його. Він відчував, як лезо світла в його руках тягнеться до самого неба, розриваючи хмари і випалюючи «чорну тугу» над Кодаком.Після вибуху світла на вежі Кодака запала тиша, яку розривав лише тріск палаючих уламків та далекі крики козаків у таборі, що раптово отямилися від мари. Світло Меча Першоптаха згасло так само раптово, як і з’явилося, залишивши Степана стояти на колінах. Його руки тремтіли, а шкіра на долонях горіла, наче він тримав розпечене вугілля.
Коли загін спустився зі скелі до козацького табору, їх зустрічали не як героїв, а як привидів. Козаки розступалися, знімаючи шапки, але в їхніх поглядах не було радості — лише забобонний страх. Вони бачили золотий стовп вогню, що розірвав небо, і тепер дивилися на Степана як на істоту, що перестала бути людиною.
Богун чекав їх біля свого намету. Він підійшов до Степана і поклав важку руку на його плече.
— Ти врятував моє військо, хлопче, — сказав він низьким голосом. — Але тепер мої сотники шепочуться, що ти сонцепоклонник або гірше. Людям легше воювати з тими, кого вони можуть порубати шаблею, ніж з тими, хто рухає хмари.
— Ми не шукаємо слави, отамане, — холодно відповів Остап, забираючи руків'я меча у знесиленого Степана. — Ми шукаємо спокою для цієї землі.
Богун зітхнув і запросив їх всередину. На столі9 з’явилася оковита, печена дичина і хліб.
— Лишайтеся в полку, — запропонував Богун, дивлячись Остапу прямо в очі. — Я зроблю вас окремою сотнею. Дам найкращих коней, золото, гармати. З вашою силою ми за тиждень будемо у Варшаві.
Остап лише гірко посміхнувся, навіть не доторкнувшись до чарки.
— Характерник, який стає на службу до держави, втрачає зв'язок із землею. Ми — не найманці. Якщо ми почнемо здобувати для вас міста, небо відвернеться від нас. Сьогодні ми допомогли, бо Корецький порушив правила — він привів чужу магію. Але далі ви маєте битися самі.
Степан слухав це, і в ньому боровся молодий козак, який хотів визнання, і учень-характерник, який починав розуміти тягар своєї долі.Поки в таборі почали святкувати визволення від «чорної туги», Максим не розслаблявся. Він ходив між багаттями, наче тінь, прислухаючись до розмов. Щось не давало йому спокою.
Він повернувся до намету Богуна, коли Степан уже почав куняти від втоми.
— Остапе, у нас щур, — коротко кинув Максим. — Корецький знав, де ми піднімемося. На скелі я знайшов свіжі зарубки на камінні — хтось підготував йому шлях для втечі заздалегідь.
Остап випрямився.
— Грицьку, що скаже трава?
Знахар вийняв із сумки невеликий жмут сухого чебрецю і кинув його у вогонь на світильнику. Дим пішов не вгору, а потягнувся тонкою цівкою до виходу з намету, закручуючись спіраллю біля ніг одного з молодих джур Богуна, який саме приніс нову порцію дров.
Хлопець зблід, вронив оберемок дров і кинувся бігти. Але Максим був швидшим. Одним стрибком він повалив втікача на землю і приставив ніж до горла.
— Хто платить? — проричав Максим.
Джура дрижав, його очі закотилися.
— Чорний монах... він пообіцяв... він пообіцяв повернути мого батька з турецького полону... Він сказав, що ви — антихристи...
— Де він зараз? — Остап підійшов ближче, і його чорне око заповнило всю зіницю, наводячи на зрадника жахливий морок.
— Кургани... — прохрипів хлопець. — П’ять Могил... Він казав, що там спить «Той, хто чекає». Він хоче розбудити Сарматського князя.
Остап різко відсторонився. Його обличчя стало кам’яним.
— Відпусти його, Максиме. Він уже мертвий.
Дійсно, джура раптом витягнувся, з його рота пішла чорна піна, і він затих. На його шиї проступив такий самий фіолетовий знак, який Степан бачив на плащі Корецького. Інквізитор не залишав свідків
— Ми маємо йти зараз, — сказав Остап, виходячи з намету. — Якщо він розкриє кургани, він випустить силу, яку не зможе контролювати ні він, ні ми.
— Що таке «П’ять Могил»? — запитав Степан, намагаючись встигнути за наставником.
— Це місце, де поховані перші царі цих степів, — пояснив Грицько, збираючи сумки. — Вони були характерниками ще до того, як з’явилося саме це слово. Їхня кров змішана з отрутою змій і силою заліза. Корецький хоче використати їхній гнів, щоб спрямувати його проти нашого народу.
Вони вийшли з табору Богуна без прощань. Ніч знову прийняла їх. Але тепер шлях лежав у глибину дикого степу, де трава була вищою за вершника, а вітер нашіптував імена тих, хто давно пішов у небуття.
Степан відчував, як рука, де був шрам, знову почала нити. Він знав: попереду найважча битва, бо цього разу їм доведеться боротися не лише з інквізитором, а й із самою смертю, яку той намагається потурбувати.
— Остапе, — тихо покликав Степан, коли вони йшли під срібним світлом місяця. — А якщо я знову не зможу викликати світло Меча?
Старий зупинився і подивився на учня.
— Світло Меча Першоптаха — це не магія, Степане. Це твоя любов до цього степу. Поки ти любиш цю землю більше, ніж боїшся смерті — меч світитиме. Якщо в тобі оселиться ненависть — він стане просто шматком дерева. Пам’ятай про це.
Попереду, на горизонті, почали вимальовуватися п'ять велетенських насипів, що нагадували спини сплячих титанів. Над ними кружляли тисячі ворон, хоча була глибока ніч.Степ біля П’яти Могил дихав інакше. Тут не було цвірінькання коників чи шелесту мишей — лише важка, тиснуча тиша, від якої закладало вуха. Кургани височіли над рівниною, наче застиглі хвилі чорного океан Порушений спокій віків
Коли загін наблизився до центрального, найбільшого кургану, вони побачили, що земля на його вершині вже розрита. Десяток найманців Корецького, знесилені, з очима, налитими кров’ю, продовжували копати, наче заведені механізми. Вони не зважали на втому, їхні руки були стерті до кісток.
Сам Вацлав Корецький стояв на самому краю розкопу. Його обличчя було залите світлом від фіолетового смолоскипа. Він тримав у руках закривавлений кинджал — інквізитор приносив жертву землі, щоб вона відчинила свої надра.
— Стійте! — голос Остапа прокотився степом, наче грім. — Ти не знаєш, що ворушиш, монаху. Ця сила не служить ні Богу, ні дияволу. Вона належить лише темряві, з якої все вийшло.
Корецький обернувся. Його губи були розтягнуті в божевільній посмішці.
— Ви запізнилися, обранці бруду! — вигукнув він. — Я знайшов те, що шукав. Це не просто кості. Це Печатка Сарматського князя. З нею я змушу кожен колосок на цій землі схилитися перед справжнім володарем!
З глибини кургану почувся звук, від якого земля під ногами Степана здригнулася. Це був довгий, низький стогін, наче сам гранітний пласт розколовся навпіл. З розкопу почав підніматися густий чорний туман, але це не був «морок» характерників — це була сама порожнеча, холодна й безжальна.
З туману почали виходити постаті. Це не були скелети, як у казках. Це були напівпрозорі воїни в дивних, лускатих обладунках, з довгими мечами, що здавалися викуваними з нічного неба. Очі їхні горіли холодним блакитним полум’ям.
— До зброї! — крикнув Максим, вихоплюючи дві шаблі. — Грицьку, тримай захисне коло! Степане, не підпускай туман до нас!
Грицько швидко розсипав навколо загону коло з білої солі та товченого бурштину. Як тільки перша тінь торкнулася цієї межі, спалахнуло сине полум’я, відкинувши примару назад.
Степан стиснув руків’я Меча Першоптаха. Він відчував, як артефакт пручається. Меч «не хотів» битися з цими тінями, бо вони були частиною цієї самої землі.
— Вони не вороги, Степане! — крикнув Остап, відбиваючи удар примарного спису своїм ціпком. — Вони охоронці, яких звели з розуму кров’ю! Не бий їх — заспокой!
Степан заплющив очі. Як заспокоїти тих, хто спить тисячі років і чий сон було брутально перервано? Він згадав «Печеру Луни». Він почав співати. Це не була пісня зі словами — це був низький вібруючий звук, подібний до гудіння вітру в порожній корчазі.
Тіні зупинилися. Їхні блакитні очі почали згасати. Але Корецький, побачивши це, розлютився. Він вихопив із сумки Печатку — важкий золотий диск із зображенням вовка — і підняв його над головою.
— Слухайте мене! Я кличу вашу кров! Убийте тих, хто заважає моєму тріумфу
Туман згустився ще сильніше. Тіні знову кинулися в атаку, і цього разу сіль Грицька вже не допомагала. Одна з тіней пробила плече Максима, і той впав, стікаючи кров’ю.
Остап боровся з трьома воїнами одночасно, його рухи ставали повільнішими. Корецький же почав читати фінальне закляття, яке мало назавжди підпорядкувати духів курганів його волі.
Степан зрозумів: світла Меча зараз недостатньо. Потрібно щось більше.
— Остапе! Що мені робити? — закричав він.
— Меч Першоптаха потребує зв’язку! — прохрипів старий, відбиваючись. — Ти маєш віддати йому свою «пам’ять людську». Щоб стати справжнім характерником, ти маєш забути, ким ти був до цього. Твій дім, твоє ім’я, твоє минуле — віддай це Мечу, і він стане частиною тебе!
Степан завагався. Забути обличчя матері? Забути назву свого рідного хутора? Це було все, що тримало його в цьому світі. Але він подивився на закривавленого Максима, на втомленого Остапа і на те, як чорний туман розповзається степом, несучи смерть усьому живому.
— Я згоден, — прошепотів Степан.
Він притиснув руків’я до чола.
— Я віддаю себе. Я — не Степан. Я — лише Кров і Вода цієї землі.
Раптом світ навколо нього зник. Він побачив тисячі років історії. Він побачив, як будували ці кургани, як плакали жінки над полеглими князями, як перші характерники заклинали вітер. Вся пам’ять народу хлинула в нього, заміщуючи його власні спогади.
Руків’я в його руках вибухнуло світлом, але тепер воно не було золотим. воно було кольору вранішньої зорі — рожево-білим, чистим і нещадним. Лезо виросло на три лікті, воно було таким реальним, що повітря навколо нього почало тріщати.
Степан зробив лише один крок. Він не біг — він просто опинився перед Корецьким. Тіні-охоронці вмить розступилися, схиливши голови перед справжнім Володарем Меча.
— Ні! — закричав інквізитор, намагаючись захиститися Печаткою. — Ти не можеш! Ти ніхто!
— Я — ця земля, — голос Степана звучав як гуркіт обвалу.
Він змахнув Мечем. Лезо пройшло крізь Печатку, наче крізь теплий віск. Золотий диск розлетівся на порох. Світловий удар пройшов крізь Корецького, не залишаючи рани на тілі, але випалюючи саму суть його чорної душі.
Інквізитор впав, його очі стали порожніми. Він не помер, але в ньому більше не було ні волі, ні пам’яті, ні розуму — лише порожня оболонка.
Коли сонце почало сходити, туман розсіявся. Тіні воїнів повернулися у свої могили, а земля вкрилася свіжою росою. Найманці, звільнившись від чарів, просто розбіглися степом у жаху.
Максим, тримаючись за поранене плече, підійшов до Степана. Хлопець стояв на вершині кургану, дивлячись у далечінь. Його обличчя змінилося — воно стало спокійним, мудрим і безмежно сумним.
— Степане... — почав був Максим.
Хлопець повільно повернув голову.
— Хто такий Степан? — запитав він тихо. — Я не пам’ятаю цього імені.
Остап підійшов до учня і поклав руку йому на плече. В очах старого блищали сльози.
— Тепер ти один із нас. По-справжньому. Твій шлях як людини закінчився. Почався шлях Охоронця.
Вони пішли зі П’яти Могил, коли день повністю вступив у свої права. Попереду був Кодак, була війна, була історія України, яку вони мали творити з тіні. Але тепер у них був той, хто тримав Меч, який неможливо зламати.Сонце вже піднялося вище, але для Степана воно тепер світило інакше. Він бачив не просто диск у небі, а джерело живої сили, що пульсувало в такт із його новим світом
Шлях назад до козацького табору зайняв менше часу. Максим, завдяки відварам Грицька та власній волі, вже впевнено тримався в сідлі (вони відібрали коней у розбіжних найманців). Остап йшов мовчки, час від часу кидаючи тривожні погляди на Степана. Юнак, якого він знав, зник. Тепер поруч ступала стихія в людській подобі.
Коли загін наблизився до валів Кодака, козаки, що стояли в дозорі, заціпеніли. Від Степана виходило ледь помітне марево, наче повітря навколо нього постійно дрижало від спеки.
У наметі Богуна їх чекала несподіванка. Окрім отамана, там сидів чоловік у пишному шляхетському вбранні з сургучевою печаткою на столі — посол польського короля.
— А ось і наші винуватці... — процідив посол, оглядаючи характерників з огидою, змішаною зі страхом. — Пане отамане, я повторюю: король вимагає видати чаклунів, які зруйнували вежу Кодака. Це був акт проти святої церкви. Якщо ви їх віддасте — ми знімемо облогу і почнемо переговори про реєстр.
Богун глянув на Остапа, потім на Степана. Його рука мимоволі лягла на ефес шаблі.
— Я не видаю своїх, — коротко кинув Богун. — Тим паче тих, хто врятував моїх хлопців від божевілля.
— Тоді Кодак стане вашою могилою! — вигукнув посол, підводячись. — Завтра прибуде важка артилерія і нові загони драгунів. Ви не бачили справжньої війни!
Степан, який до цього стояв нерухомо, зробив крок вперед. Його голос пролунав не з горла, а наче з-під самої землі:
— Артилерія не допоможе тому, хто воює проти самої річки. Передай своєму королю: Дніпро більше не прийме ваших кораблів. Камінь не триматиме ваших стін.
Посол зблід, наче побачив смерть, і вискочив з намету.
Богун повернувся до характерників.
— Хлопче, ти кинув їм виклик, який ми не зможемо підтримати одними лише мушкетами. Їх там тисячі. Що ти задумав?
— Я бачу коріння цієї фортеці, — відповів Степан. — Вона стоїть на кістках моїх предків і на граніті, який хоче бути вільним. Остапе, мені потрібна ваша допомога. Максим, Грицьку — тримайте коло. Ми розбудимо Пороги.
Тієї ночі козацький табор не спав. Всі дивилися, як четверо характерників вийшли на берег Дніпра. Степан дістав руків'я Меча Першоптаха. Цього разу він не викликав світло. Він опустив руку з деревом у крижану воду річки.
— Прокидайся, Сивий, — прошепотів він.
Степан почав віддавати річці не свою силу, а ту пам'ять, яку він здобув у курганах. Він нагадав воді, як вона текла тут мільйони років тому, коли жодна людина не сміла будувати перепони на її шляху.
Вода під фортецею почала кипіти. Величезні брили граніту під фундаментом Кодака, які трималися віками, почали стогнати. Характерники стояли колом, зчепивши руки. Максим і Грицько стримували енергію, щоб вона не вдарила по козацькому табору, Остап спрямовував гнів річки в одну точку — під північний бастіон.
Раптом пролунав звук, схожий на розрив велетенського полотна. Земля під Кодаком здригнулася так, що гармати на стінах підлетіли в повітря. Величезна тріщина пробігла по всій скелі.
Зі стін фортеці почулися крики жаху. Поляки бачили, як їхня неприступна твердиня починає сповзати в безодню. Вода Дніпра піднялася на десять сажнів, утворюючи гігантську хвилю, яка вдарила не в берег, а в саму основу скелі.
— Тепер! — крикнув Богун, піднімаючи шаблю. — За волю! За пороги!
Козаки кинулися на штурм, але битися майже не довелося. Більшість стін просто розсипалася під власною вагою, перетворюючись на купу каміння. Залишки залоги здавалися в полон, кидаючи зброю в піну річки.
Степан стояв на березі, його обличчя було мокрим від бризок, а очі — абсолютно чорними. Він відчував кожну тріщину в камені, кожну краплю води. Меч Першоптаха в його руці вібрував від задоволення.
Коли сонце зійшло, Кодака як фортеці більше не існувало. На його місці залишилися лише руїни на розколотій скелі. Козаки святкували перемогу, яку не бачив світ.
​Зі стін фортеці почулися крики жаху. Поляки бачили, як їхня неприступна твердиня починає сповзати в безодню. Вода Дніпра піднялася на десять сажнів, утворюючи гігантську хвилю, яка вдарила не в берег, а в саму основу скелі.
​— Тепер! — крикнув Богун, піднімаючи шаблю. — За волю! За пороги!
​Козаки кинулися на штурм, але битися майже не довелося. Більшість стін просто розсипалася під власною вагою, перетворюючись на купу каміння. Залишки залоги здавалися в полон, кидаючи зброю в піну річки.
​Степан стояв на березі, його обличчя було мокрим від бризок, а очі — абсолютно чорними. Він відчував кожну тріщину в камені, кожну краплю води. Меч Першоптаха в його руці вібрував від задоволення.
​Коли сонце зійшло, Кодака як фортеці більше не існувало. На його місці залишилися лише руїни на розколотій скелі. Козаки святкували перемогу, яку не бачив світ.
Богун знайшов Степана біля води, коли той намагався відмити кров і бруд зі своїх рук.
— Тепер ти — легенда, — сказав отаман з повагою. — Твоє ім'я будуть співати кобзарі. Ти можеш очолити все військо.
Степан подивився на нього, і Богун мимоволі відступив. У цьому погляді не було людської радості.
— Кобзарі співатимуть про волю, а не про мене, — тихо сказав Степан. — Я більше не можу бути серед людей, Іване. Моє місце в тіні. Там, де шепоче очерет і де сплять пороги.
Остап підійшов і поклав руку на плече учня.
— Час іти, Кров-і-Вода. Нас чекають інші місця, де земля просить допомоги. Корецький втік до Варшави, і він приведе нові тіні. Війна тільки починається.
Вони пішли так само тихо, як і з'явилися. Козаки ще довго дивилися на чотири постаті, що розчинялися в ранковому тумані над Дніпром.Степан Кров-і-Вода перестав бути хлопчиком із хутора. Він став легендарним характерником, який зруйнував Кодак волею стихій. Але ціна була високою — його серце тепер належало не людям, а землі.