Розділ 2 .Поклик крові

Еліра прокинулась на холодній землі.Першою прийшла біль — глуха, тягуча, наче кожна кістка в тілі була заново зібрана. Вона повільно розплющила очі й побачила над собою темне небо, затягнуте важкими хмарами. Місяцявже не було видно, але його присутність відчувалась — він ніби залишив по собі слід.— Де я?.. — прошепотіла вона.Навколо простягався ліс. Старі дерева стояли над нею, мов мовчазні вартові, а повітря пахло вологістю, мохом і чимось ще… диким. Еліра різко сіла, одразу ж скривившись від болю, але тіло слухалося її краще, ніж мало б після такого падіння.Вона підняла руки — на шкірі не було ні подряпин, ні синців.— Це неможливо…У пам’яті спалахнули уривки минулої ночі: червоний місяць, жар у грудях, тінь на стіні, що жила власним життям. І страх. Сильний, первісний страх, який Еліра завмерла. Серце прискорило хід але цього разу страх не сковував — навпаки, загострював усі відчуття. Вона чула більше, ніж раніше: шелест листя,далеке дзюрчання води, чиєсь дихання.— Виходь, — сказала вона сама незнаючи чому. Голос прозвучав упевненіше, ніж вона відчувала всередині. З тіні між деревами з’явилася постать.Він рухався тихо, майже беззвучно. Високий, темноволосий, з поглядом, що пильно вивчав її, ніби вона була загадкою. Його очі… вони були незвичайними — світло-сірими, майже срібними.— Ти прокинулась швидше, ніж я очікував, — сказав він спокійно.Еліра підвелася на ноги, інстинктивно відступивши на крок.- Хто ти? — запитала вона. — І що це за місце? Він ледь помітно всміхнувся.— Моє ім’я — Рейнар. А це землі вовків. І якщо бути точним… — він затримав на ній погляд, — ти сама сюди прийшла.— Я нікуди не йшла, — різко відповіла Еліра. — Я була вдома.Рейнар підійшов ближче. Вона відчула тепло, що йшло від нього, і щось усередині відгукнулося — знайомо, небезпечно.- Кров місяця знає дорогу, — тихомовив він. — А твоя кров… особлива.Еліра похитала головою.— Я звичайна. Ти помилився.— Ні, — відповів він упевнено. —Помилялися всі інші. Довгі роки.У цей момент ліс навколо ніби завмер. Вітер стих, а десь далеко пролунало виття — цього разу ближче.Рейнар різко повернув голову.— Нам потрібно йти. Просто зараз.— Чому? — запитала Еліра, хоча ноги — Бо не всі вовки раді поверненню тієї кого місяць обрав.І вони рушили вглиб лісу, де на Еліру чекала правда, яку неможливо було забути.