Дорога без відповіді

Дверцята машини грюкнули занадто голосно. Я здригнулася, ніби цей звук остаточно відрізав мене від того життя, яке щойно розсипалося на шматки.

Я сіла, не дивлячись на Мілу. Просто дивилася перед собою - в темряву, яка здавалася чеснішою за все , що залишилося позаду.

— Пристебнись, - сказала вона . У її голосі були чути нотки роздратування. 

Я не одразу зрозуміла, що це до мене. Потім механічно потягнулася до ременя безпеки. Він не одразу мені піддався. А потім...

Клік.

Машина рушила. Повільно. Наче навіть вона відчувала, що щось на так. Я не обернулася. Я знала: якщо обернусь - побачу ті вікна, той під'їзд, ту лавку, на якій я сиділа, чекаючи Мілу. І все... мене знову накриє. А я і так ледве трималась. 

— Аліно... - тихо почала Міла.

— Не треба, - перебила я. Голос прозвучав тихо.

Я не хотіла говорити. Бо знала: якщо скажу хоч слово -  знову розплачуся. Але і мовчати  я не могла. Мені потрібно виговоритися.

Тиша .

Важка. Давляча. Майже нестерпна. Я зробила вдих.

— Я зайшла... - слова різали зсередини.—  А він здивувався. Спитав, чому я не в уніку.

Міла нічого не сказала.

— Розумієш? - голос зірвався.- Він просто злякався , що я, така зручна, піду від нього. Хто ж йому буде їжу готувити, прибирати, чекати з роботи. Його довгонога брюнетка? Ха. Смішно.

Я нервово засміялась. Пальці ще сильніше стиснули пляшку.

— Вона була в нашому ліжку, - тихіше додала я. - У нашому.

Міла різко вдарила долонею по керму. 

— Сволота.

Я заплющила очі. Так хочеться ,щоб це був сон. Просто страшний сон. Я не хочу бути зрадженою. Хочеться відмотати час назад. Де я ще нічого не знала про його зраду, де я була щаслива жінка у стосунках. Де мене любили, заспокоювали, коли щось трапилося. Але час не повернути. Нажаль.

І тут я почула його голос.

„ Ти холодна ...” , „ З тобою неможливо...” , „ Ти сама винна... ”. 

— Він сказав, що це я винна, - прошепотіла я із закрити очима. 

Слова повисли в повітрі, як щось брудне.

— Ні, - різко казала Міла. - Навіть не думай це приймати.

Але вже було пізно. Це вже застрягло десь усередині. Дуже глибоко всередині. І простими словами звідти його не прибрати. Я повільно відкрила очі. І разом із болем прийшло інше. Її погляд. Та дивні, занадто спокійні очі .

— Міло... - мій голос став тихішим. - Там була дівчинка.

— Яка дівчинка? - насторожено спитала подруга.

— Маленька...але вона... - я запнулася. - Вона говорила так, ніби бачила мене наскрізь.

— І що вона сказала? - недовірливо спитала вона.

Я не одразу відповіла. Бо навіть зараз від цих слів ставало не по собі.

— Що якщо я його не відпущу... він залишиться.

Тиша.

— І що він ... займає місце.

— Чиє місце? - тихо спитала Міла.

Я повільно повернула голову.

— Того хто має прийти.

Машина різко загальмувала перед поворот. На секунду мені здалося , що навіть повітря стало холоднішим.

— Дивні в тебе сьогодні співрозмовники , - намагалася пожартувати Міла , але в голосі вже не було легкості.

— Вона зникла, - перебила я.

— В сенсі? - в її голосі були чути нотки розгубленості.

— Я обернулася , а її вже не було.

Я стиснула губи.

— Просто... не було.

— Може тобі здалося...

— Ні!

Я відповіла занадто швидко. Занадто впевнено. Бо я її бачила. Я її справді бачила. Я в цьому не сумнівалась ні секунди. 

— Вона була.

Я знову відвернулась до вікна. Темрява за ском стала густішою. Глибшою. Ми проїжджали темними вуличками , де майже не було ліхтарів. Але навіть ті поодинокі , що були, погано освітлювали дорогу. Дорога була майже пустою і через це ставало якось...самотніше. Ніби сама дорога змовилася з моєю самотністю.

І раптом мене пробило. 

— Міло...

— Мм?

— Мені страшно .

Це слово прозвучало на скільки тихо, що я сама ледь його почула. Міла одразу стала серйозною. 

— Я поруч, - твердо сказала вона. - Чуєш? Я поруч. 

Машина м'яко звернула у добре освітлений двір. Ми припаркувались біля одної із багатоповерхівок. Світло фар ковзнула по стінках будинку. Добре знайомого мені будинку. Я не раз приходила до Міли в гості. Інколи залишалася на ночівлю. 

Ця багатоповерхівка - одна з найкрасивіших , у яких я була. Міла завжди любила розкіш. І це відобразилось і на її будинку. Багатоповерхівка знаходиться у центрі Києва.Поркч - дитячий майданчик і парковка для автомобілів,  на яку можуть заїжджати тільки жителі цього будинку. І це досить зручно. Я пам'ятаю, як цьому раділа Міла. 

Вона взагалі дуже чуйна ,надійна,  класна подруга. З нею ніколи не буває сумно. Подруга любить гуляти. Гуляти у всіх значеннях цього слова. Вона може і в парку погуляти, і в кафешці посидіти, і в нічний клуб сходити потусити. І саме це мені в ній подобається. Вона різностороння особистість. 

Мене вирвало з роздумів, коли мотор машини різко заглух. 

— Приїхали.

Я підняла очі. Звичайний двір. Звичайний під'їзд. Звичайне життя. Але всередині вже нічого не було звичайним. Я повільно видихнула. І в голові знову прозвучало: 

„ Вони займають місце...”

Я стиснула пальці. І вперше подумала...

     А якщо вона була права?

************************************************************* 

  Підтримайте мене лайком і збережіть цю історію в                                                бібліотеку ❤️