Дівчинка з розумними очима.

Аліна 

Я не пам'ятаю, як вийшла з під'їзду. Здається, ноги самі винесли мене назовні, і тільки холодне повітря змусило зупинитися, різко, ніби хтось повернув мене в реальність давши ляпаса. Тільки це змусило мене трохи прийти до тями. У руці я все ще стискала пляшку вина, і ця деталь здавалась наскільки недоречною, що в грудях стало ще важче.

Смішно. 

Я планувала романтичну вечерю, хотіла повернути той вогник який був між нами колись. А вийшло.... ось це. Зрада. На нашому ліжку. У нашій квартирі. І я ще лишилася винною.

Я повільно підійшла до лавки біля під'їзду і сіла, не звертаючи уваги на людей, які проходили повз. Хтось сміявся, хтось говорив по телефону, і це виглядало настільки звичайно, що навіть дратувало. Як усе може бути таким нормальним, коли в мене все розвалилось? Егоїстично? Можливо. Можу виправдатись лише тим, що мені зараз дуже погано.

У середині було порожньо і водночас занадто голосно, бо його слова не припиняли звучати в голові, ніби хтось поставив їх на повтор. 

„ Ти холодна..."

„З тобою неможливо...."

„ Ти сама винна..."

Я намагалася переконати себе, що це неправда, що це просто емоції, але чим більше я думала, тим сильніше відчувала, як щось остаточно ламається.

Я нервово усміхнулася. І ця усмішка стала останньою краплею. Сльози пішли самі. Без попередження. Я швидко витирала їх тильною стороною долоні, але це не допомагало - їх ставало ще більше, більше, більше. Вони текли по щоках, падали на куртку, змішувалось холодним повітрям. Я лишила марні спроби зупинити їх. 

— Та що ж це таке...- тихо прошепотіла я сама до себе. Долоні були вже всі мокрі від сліз. А вони все ніяк не закінчувались.- Просто ідеальний вечір...

Я нервово засміялась, але сміх одразу зламався і перетворився на щось болюче.

Саме в цей момент поруч пролунав дитячий голосок: 

— Тобі дуже боляче, так?

Я підняла голову. Переді мною стояла дівчинка. Маленька, з уважним поглядом, який чомусь здавалось занадто дорослим для її віку. На вигляд їй було 7-8 років. Одягнена в темні джинси, теплу курточку голубого кольору. Заплетена в дві русяві, короткі косички. Очі небесно-голубі. Такі, що очей не можливо відірвати.

— Все нормально, -  автоматично відповіла я і витерла щоки,- іди до мами. 

Вона не пішла. Навпаки, зробила крок ближче. 

— Ти його відпустила? - тихо запитала вона.

— Кого?- я насупалася не розуміючи про що вона говорить.

— Того, хто зробив тобі боляче,- спокійно сказала вона, ніби це була звичайна річ. 

Я на секунду втратила дар мови. Я дивилась на неї і не розуміла, що сказати. 

— Я...- слова застрягли в горлі. - Я не знаю. 

Дівчинка трохи нахилила голову, уважно дивлячись на мене. 

— Тоді він ще буде поруч,- сказала вона. 

По спині пробіг холод. 

— Хто „ він "?- тихо запитала я. 

Вона ледь усміхнулася. 

— Не той, про кого ти зараз думаєш. Якщо людина любить- не зробить близькій людині боляче і тим більше не відпустить.

Я різко підняла голову. 

— Що  це значить?..

— Не тримай тих, хто тебе зраджує,- продовжила вона, ніби не почула питання.- Вони займають місце.

— Яке місце?- вже трохи роздратовано спитала я.

— Того, хто знайде тебе сам,- кинула через плече. 

— Зачекай, - Я різко підвелася. - Ти про що взагалі говориш? 

Але дівчинка лише усміхнулась. 

— Ти скоро зрозумієш.

— Стій!!!

Але дівчинки вже не було. Ніби розчинилася серед натовпу людей. Я озирнулась навколо. Люди ходили, машини їхали, все було як завжди. 

Тільки її - не було.

— Та ну... - тихо видихнула я, відчуваюча, як серце б'ється швидше. Ця маленька дівчинка говорила, ніби вона професійний психолог. - Як таке може бути...

Мені стало не по собі. 

Я швидко дістала телефон і набрала подружку. 

Вона відповіла не одразу. Ну звісно в неї сьогодні вихідний, а тут я зі своїм дзвінком. 

— Алло? - її голос був сонним. - Аліно, ти чого? 

Я зробила вдих, але голос все одно зрадницьке затремтів. 

— Міла...- я схлипнула, - забери мене, будь ласка. 

Тиша. 

— Що сталося? - одразу серйозно запитала вона. 

Я заплющила очі. 

— Він...- слова застрягли в горлі. - Він мене зрадив.

— Що?! - різко вигукнула вона. - Ти серйозно зараз? 

Я лише тихо видихнула .

— Я біля дому.... Я не хочу тут залишатися...

— Сиди там, - твердо сказала Міла. - Я вже їду. Нікуди не йди, чуєш? 

— Добре...- ледве відповіла я. 

Я сіла назад на лавку і сильніше стиснула пляшку в руках. Час тягнувся повільно, кожна хвилина ніби розтягувалася, і я знову й знову прокручував в голові все, що сталося.

Але серед цих думок постійно з'являлися слова дівчинки.

„ Вони займають місце... " 

— Господи... - тихо прошепотіла я. - Що це було...

— Аліна! 

Я підняла голову. Міла швидко йшла до мене, навіть не застібаючи куртки, з хвилюванням на обличчі.