Той,кого називають Вороном

       Ворон 

 У Києві є люди, яких знають усі. Їхні імена звучать у новинах, їхні обличчя прикрашають білборди, їхні слова цитують. Є ті, про кого говорить пошепки. А є ті, про кого намагаються взагалі не говорити. Я належу до останніх.

   Моє справжнє ім'я- Максим Мороз. Колись воно щось означало. Колись воно було пов'язане з дитинством, запахом ранкової кави на кухні, голосом матері, яка будила мене до школи. Тепер це ім'я- лише тінь. 

    Моє справжнє життя почалось тоді, коли я перестав бути Максимом . Коли з'явився Ворон. Клички у кримінальному світі не виникають випадково. Вони народжуються зі страху, з поваги або з крові. Моя- з усього одразу. Кажуть, ворони пам'ятають обличчя людей. Пам'ятають образи. Пам'ятають біль. Я теж пам'ятаю. І ніколи нічого не забуваю. 

      У цьому місті багато хто думає, що сила- це гроші або зброя. Вони помиляються. Справжня сила- це контроль. Контроль над людьми. Контроль над страхом. Контроль над самим собою. 

    Я вчився цьому довго. Місто навчило мене швидше, ніж будь-яка школа. Тут немає місця слабким. Тут не дають другого шансу. Тут або ти стаєш хижаком, або залишаєшся здобиччю.  Я зробив свій вибір. 

     До двадцяти п'яти років я вже контролював значну частину тіньового бізнесу в столиці. Це не сталося за одну ніч. Це були роки рішень, які не можна було виправити. Роки людей, яких довелося втратити. Роки страху, який довелося навчитися не показувати. 

      Саме тоді з'явилося „Чорне крило ". Моє угрупування. Хтось називає його бандою. Але це не так. Це система. Чітка, продумана, безжальна. У ній немає випадкових людей. У ній немає емоцій. Є лише правила. І головне з них- вірність. Бо зрада у нашому світі коштує життя. Саме тому місто почало змінюватися. Люди стали обережнішими. Рішення- тихішими. Рухи- продуманішими. 

      Коли у темряві з'являється щось небезпечне, світ миловолі завмирає. Я і був цією темрявою. Моєю маскою став нічний клуб Nocturne. Місце, де ніч ніколи не закінчується. Світло прожекторів, запах дорогого парфуму, звук келихів, що стискаються у точці за життя, яке більшість із них навіть не розуміє. 

     Тут люди приходять забутися . Бо саме у моменти слабкості люди показують свою справжню сутність. Політики, що говорять про мораль, а самі тонуть у гріхах. Бізнесмени, які бояться втратити більше, ніж здобули. Жінки, які продають свою красу, навіть не помічаючи, як разом із нею продають душу.

      Вони всі приходять сюди. І навіть не здогадуються, що цей світ належить мені. Але Nocturne- це лише верхівка айсберга. Справжні справи завжди відбуваються у тіні. 

    Цієї ночі я сидів у Vip-зоні на другому поверсі. Звідси видно все. Люди внизу рухалися у ритмі музики, мов хвилі у шторм. Світло різало темряву, як ніж. Але тут, нагорі, панувала інша реальність. 

Тиша .

Влада .

Контроль. 

   Я повільно крутив у руці склянку з віскі. Смак був гіркуватий. Як спогади. Поруч сидів Артем. Сокіл. Моя права рука. Людина, яка бачила мене тоді, коли у мене ще нічого не було. Людина, яка залишилася поруч, коли у мене з'явилося все. У нашому світі довіра- це розкіш. Але іноді навіть хижаки потребують тих, хто стоїть поруч. 

– Сьогодні тихо,- сказав він, дивлячись на танцпол. 

– Тиша оманливо,- відповів я. 

– Я знаю. Саме тому вона мені не подобається. 

  Я усміхнувся. 

–Мені теж. 

Він зробив ковток напою. 

– У місті нові люди. 

– Нові люди з'являються завжди. 

– Але ці не бояться.

  Я трохи помовчав. Страх- це валюта. І я добре знав , як нею користуватись. 

– Це ненадовго,- сказав я. 

  Сокіл подивився на мене уважніше. 

– Ти впевнений? 

– Я ніколи не говорю просто так. 

   Унизу натовп сміявся, танцював, жив своїм життям. Вони не знали, що світ, у якому вони веселяться, тримається на тонкій межі. На межі між порядком і хаосом. І я був тим, хто цю межу контролює. Бо у цьому місті всі знали одну річ: 

якщо ти перейшов дорогу людині з кличкою Ворон- у тебе немає шансів. 

   Бо Ворон нічого не забуває. І якщо одного разу ти став його ворогом- 

     рано чи пізно він повернеться за боргом.