Крок у невідомість

       Аліна

Мене звати Аліна Коваленко. Мені двадцять один рік , і ще кілька років тому я навіть не могла уявити, що житиму в Києві. Моє життя було зовсім іншим. Спокійним. Тихим. Передбачуваним. 

Я виросла у маленькому містечку на заході України. Там усі знають одне одного, новини поширюються швидше за вітер, а життя тече повільно і майже однаково з року в рік. 

Мої батьки-звичайні люди.

Мама все життя працює медсестрою у лікарні. Вона добра, терпляче і завжди хвилююся за всіх навколо більше, ніж за себе.

Тато-механік. Він ремонтує автомобілі і завжди повертається додому з запахом мастила на руках. Він не говорить багато, але коли говорить-його слова завжди важливі. 

Ми ніколи не були багатими. Але в нашому домі завжди було тепло. Коли я була дитиною, мама часто казала мені одну фразу: 

-Аліно, у тебе має бути життя більше, ніж у нас. 

Тоді я не дуже розуміла, що вона має на увазі. Але з роками почала розуміти. У маленькому місті можливостей небагато. Люди там часто проживають одне і те саме життя, яке прожили їхні батьки. 

Я завжди мріяла про щось більше. Саме тому після школи я вирішила вступати до університету в Києві. Це було непросто. 

Навчання, нове місто, нові люди-усе було іншим. Велике місто ніколи не спить. Воно шумне, швидке і трохи холодне. 

Але воно дає шанс. І я вирішила його використати. Я вступила до університету на економічний факультет. Мама плакала, коли я їхала з дому, а тато мовчки обійняв мене перед автобусом. 

-Тільки пам'ятай, звідки ти,- сказав він. 

Я пам'ятала. 

Але життя в столиці виявилось дорожчим, ніж я очікувала. Гуртожиток, підручники, їжа, транспорт- усе потребувало грошей. Батьки допомагали, як могли, але я не хотіла постійно просити їх про це. Я бачила, як важко вони працюють. Саме тому на другому курсі я почала шукати роботу. 

Спочатку це були дрібні підробітки. Кафе, магазини, короткі зміни. Але одного разу моя знайома сказала: 

-У центрі відкрився новий клуб. Там шукають працівників у бар. Платять набагато більше. 

 Я довго вагалась 

Нічний клуб- це не те місце, де я уявляла себе працюючою. Але мені були потрібні гроші, і зрештою я вирішила хоча б спробувати. 

Так я вперше потрапила до клубу „Nocturne".

Я пам'ятаю той вечір дуже добре. Яскраве світло, гучна музика, дорогі машини біля входу, люди у стильному одязі. 

Усе виглядало зовсім інакше, ніж моє попереднє життя. Чесно кажучи, спочатку мені було трохи страшно. Я почувалась так, ніби потрапила в інший світ. Але робота виявилось не такою складною, як я думала. Потрібно було лише швидко рухатися, бути уважною і не губитися серед натовпу людей. Через кілька тижнів я вже звикла. Я навчилася балансувати підносом із келихами, запам'ятовувати замовлення і посміхатись навіть тоді, коли дуже втомлена. 

Нічні зміни були важкими, але платили справді добре. Саме тому я залишилась. Я навіть не підозрювала, що цей клуб належить людині, про яку у місті ходять темні чутки. Я не знала, що за красивими стінами цього місця ховатися щось значно більше. 

Для мене це була просто робота. Місце, де кожна ніч була схожа на попередню. Принаймні... я так думала. Бо дуже скоро одна випадкова зустріч змінить все. 

І тоді я вперше дізнаюсь ім'я людини, про яку в цьому місці говорить пошепки. Ім'я, яке звучить, як попередження. 

                                                                                Ворон