Тіні волі

ГЛАВА 20. КОРІННЯ, ЩО НЕ ВМИРАЄ

Весна.

Зруйнована комендатура. Під лісом — нова хата. Біля неї — яблуня, посаджена ще в 1920-му. Тепер вона знову цвіте.

Катерина тримає руку Марка. Іван точить ніж. Остап пише щось у зошит.

— Що пишеш, сину? — питає Марко.

— Історію. Щоб не забули. Щоб знали, що ми були. І що ми не скорились.

Катерина дивиться на нього, в її очах — світло.

— Ми — не тіні. Ми — коріння.

І за вікном співають птахи. І вітром повертається воля.

Подобається

#1719 в Сучасна проза
#217 в Історичний роман

Відредаговано: 23.04.2025