Розділ 5

Ангеліна: 

Світло в глибині заростей ставало яскравішим. Воно не було схоже на полум'я ліхтаря чи багаття — це було м'яке, тепле, пульсуюче сяйво, що пробивалося крізь густий нічний туман, наче маленьке сонце, заховане в траві.

Я затамувала подих. Мої пальці ще міцніше стиснули гарячу долоню Артура Сергійовича. Мені здавалося, що якщо я зроблю бодай один голосний вдих, це марево розвіється, як звичайний сон. Поруч зі мною йшов чоловік, який ще кілька годин тому суворо вичитував мене в університеті за невивчені білети, а зараз він так само зачаровано дивився вперед, забувши про всі свої наукові теорії та ботанічні правила.

Ми зробили ще кілька кроків і зупинилися біля великого розлогого куща папороті. Його зелене пір'ясте листя схилялося до самої землі, а в самому центрі... розпускалася вона.

Маленька, вогняно-червона квітка, що палала дивовижним золотавим промінням. Навколо неї кружляли нічні світлячки, створюючи справжню живу корону з іскор. Це було настільки красиво, що на мої очі накотилися сльози від захвату. Легенди не брехали. Купальська ніч дійсно відкрила свій головний секрет.

— Це... неможливо, — тихо, ледь чутно прошепотів Артур, але в його голосі більше не було колишньої суворості. Він повільно зняв окуляри, ніби не вірячи власним очам, і на його обличчі з'явилася така щира, хлопчача посмішка, якої я ніколи раніше не бачила.

— Ви все ще вірите лише в підручники, Артуре Сергійовичу? — тихо запитала я, повернувши до нього голову.

Він повільно повернувся до мене, опустив погляд на наші зчеплені руки, а потім подивився мені прямо в очі. У цьому погляді було стільки ніжності, що моє серце забилося десь у самому горлі.

— Сьогодні я вірю лише тому, що бачу перед собою, — м'яко відповів він. — І найбільше диво цієї нічної подорожі, Ангеліно, — це не квітка. Це те, що я зустрів тебе поза стінами сірої аудиторії.

Він обережно протягнув руку і поправив мій вінок із кульбаб, торкнувшись пальцями моєї щоки. Його долоня була такою ніжною, що я мимоволі заплющила очі від задоволення. Межа між суворим викладачем і студенткою остаточно зникла тут, посеред купальського лугу. Залишилися тільки ми двоє і магія, яка об'єднала наші серця.

Коли я розплющила очі, перші промені ранкового сонця вже починали пробивати нічний туман. Спалах квітки повільно згас, залишивши по собі лише тепле мерехтіння роси на зеленому листі. Але ми знали, що цей вогник назавжди залишиться всередині нас.

Наступного ранку я стояла біля дверей його кабінету в університеті. Мої руки трохи тремтіли, коли я тримала залікову книжку. Коли я увійшла, Артур Сергійович сидів за своїм столом — знову серйозний, у своєму строгому костюмі та окулярах. Навколо ходили інші викладачі та студенти, і все здавалося таким, як завжди.

Я підійшла до столу і поклала перед ним заліковку. Він повільно підняв голову. На мить наші погляди зустрілися, і в його очах знову майнув той самий теплий купальський вогник. Артур Сергійович узяв ручку, відкрив книжку і впевнено поставив мені «відмінно».

А коли він повертав мені заліковку, я помітила, що між її сторінок захований маленький, акуратно засушений листок папороті, на якому його почерком було написано: «До зустрічі на вечірній прогулянці, Гелю».

Я притисла книжку до грудей і вибігла в коридор, де на мене вже чекала щаслива Катя. Наше літо тільки починалося, і воно обіцяло бути найдивовижнішим у житті.