Розділ 4

Артур : 

Туман над Прутом ставав дедалі густішим і теплішим, перетворюючи нічний луг на якесь фантастичне біле море. Головне вогнище залишилося далеко позаду, його гул затих, а замість нього нас оточив таємничий шелест високих трав і солодкий запах дикої м'яти.

Катерина, яка ще десять хвилин тому весело йшла поруч, раптово згадала, що «залишила свій найкращий вінок на каруселях», і з хитрою посмішкою втекла назад до натовпу. Я чудово розумів цей маневр своєї студентки, але, на власний подив, навіть не спробував її зупинити.

Тепер ми йшли вдвох. Ангеліна акуратно притримувала поділ своєї білої сукні, щоб не заплутатися в густій павутиці. Вінок із кульбаб на її голові трохи прим'явся, але це лише додавало їй якоїсь особливої, затишної краси.

— Артуру Сергійовичу, — тихо порушила тишу вона, не дивлячись на мене. — Ви дійсно вважаєте, що всі ці купальські обряди — лише звичайна звичка і нудна наука? Невже ви ніколи-ніколи не вірили, що в цю ніч може статися щось... незвичайне?

Я зупинився і подивився на неї. В її великих очах відбивалося зоряне липневе небо. Мені, людині науки, яка написала десятки статей про те, що магії не існує, зараз було дивно це визнавати, але моя впевненість тріщала по швах.

— Ангеліно, наука пояснює все, — спокійно відповів я, хоча мій голос прозвучав глухіше, ніж зазвичай. — Квітка папороті — це ботанічна неможливість. Папороть розмножується спорами, вона фізично не здатна цвісти. А легенди про те, що вона палає вогнем опівночі — це лише казки, щоб змусити молодь випробувати свою сміливість у темному лісі.

— Значить, ви б ніколи не пішли її шукати? — вона ледь помітно посміхнулася, і в цій посмішці було стільки щирої віри в диво, що я на мить затамував подих.

— Сама б я не пішла, страшнувато трішки вночі, — раптом тихо додала вона, озираючись на темні силуети дерев попереду. — Але якби поруч був хтось надійний...

Я відчув, як усередині мене щось гаряче перевернулося. Моя рука сама собою зробила рух, і я обережно, але міцно взяв її за тонку долоню. Вона здригнулася від несподіванки, але руку не забрала. Її пальці були прохолодними, і я трохи стиснув їх, зігріваючи.

— Опівночі вже за кілька хвилин, — сказав я, дивлячись прямо в її очі, і з подив зауважив, що мені абсолютно байдуже до моєї наукової логіки. — Якщо ви хочете перевірити свій скептицизм, Ангеліно... я піду з вами. І лісові духи нас не злякають, обіцяю.

Вона кивнула, і ми разом рушили далі, вглиб нічного лугу, туди, де туман ставав зовсім білим, як молоко. Ми йшли рука в руку, і я вперше в житті зловив себе на думці, що найважливіший іспит у своєму житті зараз складаю саме я. І цей іспит — на вміння бачити дива поруч із цією неймовірною дівчиною.

Раптом, рівно о дванадцятій годині ночі, десь у глибині заростей, куди не доходило світло жодного ліхтаря, спалахнуло дивне, м'яке, золотаво-червоне світло...