Сон

Я обожнюю літні канікули адже під час них можна відпочити накупатися вдосталь неможливо — весь час хочеться ще і ще. На літніх канікулах можна грати в різні спортивні ігри: футбол, волейбол. Можна просто ходити та милуватися красою літа, як цвітуть дерева та квіти. Влітку багато людей весело проводять час.Мені подобалося влітку гуляти парками та лісами, милуючись навколишньою рослинністю. Всі дерева навколо зелені, а під ними ростуть дикі квіти. Вони тільки починають цвісти. Літній відпочинок мені подобається і тому, що сонце встає рано і заходить пізно. Дні дуже довгі, а ночі теплі. Можна ввечері вийти на вулицю і помилуватися заходом сонця. Після того як сонце зайде, приємно посидіти або походити по вулиці, насолоджуючись теплим повітрям, послухати цвіркунів і помилуватися нічним зоряним небом.Спочатку я відвідала свою бабусю, яка живе в Миргороді. Моя бабуся розумна, навіть зараз вона багато читає. Ми з нею гуляли, грали в настільні ігри, ходили на річку, їздили на велосипедах.

Також кілька тижнів я провела з другою бабусею, яка живе у селі. У бабусі з дідусем є кури, гуси та кролі. Я допомагала їм на городі і з птахами. Бабуся навчила мене пекти пиріжки та ліпити вареники.У серпні ми з батьками поїхали у Карпати. Гори мені дуже сподобалися. Повернувшись додому після поїздки в гори, я почала готуватися до школи, адже цього року я закінчую її.Підготовка до школи приносила багато щасливих незабутніх хвилин.Моя школа розташована в невеликому містечку. Вона має два поверхи та сучасний вигляд. У школі є багато просторих та світлих кабінетів, бібліотека, спортивний зал та їдальня. Наші вчителі завжди стараються створити позитивну та сприятливу атмосферу, зацікавити кожного учня. У школі часто відбуваються конкурси, змагання, свята, які допомагають нам згуртуватися та весело провести час. Наше шкільне подвір’я прикрашають зелені кущі та дерева. На цій зеленій зоні учні можуть грати під час перерви. У моїй школі досить затишно, і є все необхідне для навчання. У школі я знайшла багато друзів. Усе це є частиною мого життя. Принаймні так було останні 10 років.Поснідавши кожного ранку, я розчісую своє руде кучеряве волосся і прямую до школи. Мій шлях до школи починається з того, що з двору я потрапляю просто на проспект. Ліворуч, за довгою ажурною чавунною огорожею, піднімаються корпуси міської лікарні. Є там споруди ще довоєнної будови, а є й сучасні багатоповерхові зі збірного залізобетону. За лікарняним комплексом тягнеться тінистий парк; він здичавів, і здається, що його відлюдні куточки зберігають якісь таємниці. На протилежному боці – ряд житлових будинків, і в одному з них, у напівпідвальному приміщенні, розташувалося кафе “Сонце”.Відразу за цим кафе я повертаю праворуч, і за якихось сто метрів починається шкільний двір. І так щоранку. Тим самим шляхом я й додому повертаюся. Після повернення додому я сідаю робити уроки, а потім іду гуляти з друзями. Усе як завжди — принаймні було до сьогоднішнього дня.Сьогодні я, як завжди, зібралася до школи, одяглася, розчесалася і попрямувала звичною дорогою до неї. Зранку мене охопило відчуття незрозумілої тривоги, та я списала це на вихідні, які пройшли досить бурхливо. Не звернувши великої уваги, я підійшла до свого класу, відкрила двері і сіла за парту. Тільки сівши, я помітила щось дивне: всі сьогодні були якісь похмурі і не такі балакучі, як зазвичай, принаймні мені так здалося. Не встигла я зрозуміти, що відбувається, як у клас зайшла вчителька і дала завдання. І так пройшов увесь день. Моє серце сьогодні відчувало дивну тривогу, але всі навколо казали мені, що я собі щось надумую, адже все як завжди. Навіть мої друзі, з якими я давно дружу, думають, що це я сьогодні якась дивна, а не вони. Я навіть не знаю, як це пояснити.Повернувшись додому з відчуттям тривоги, я, як завжди, зробила уроки, трохи допомогла мамі по дому. Скажу чесно, навіть моя мама помітила, що я сьогодні більш ніж схвильована. Після цього я попрямувала до своєї кімнати, подивилася фільм і лягла спати. Вирішивши не гуляти з друзями, я списала це на втому. Закутавшись у своє тепле одіяло, я поклала голову на м'яку подушку, одягла навушники і заснула. Зазвичай мої сни дуже радісні. Коли вони страшні, я швидко прокидаюся. Але не сьогодні. Сьогодні я ніяк не могла прокинутися. Мені здалося, що в мене болить усе тіло, і я не можу рухатись, наче паралізована. Але в якусь мить мене відпустило, і я різко сіла на ліжку. У повній темряві й тиші я сиділа хвилин десять, поки до мене не дійшло, що треба хоча б світло увімкнути. Але я різко відкинула цю думку і лягла, притулившись до подушки. Так я пролежала ще хвилин п’ятнадцять, поки знову не почала засинати. Не знаю як, але я знову провалилася в сон і прокинулася вже зранку.Відчуття тривоги посилилося, і я не розумію, що зі мною відбувається. І таке відчуття переслідує мене вже кілька тижнів. Я стала схвильована і дратівлива, почала менше спілкуватися з друзями. Вони перестали мене розуміти, а мама з татом узагалі не розуміють мене. Принаймні з татом у нас не такі погані стосунки, адже він поїхав у відрядження, і ми спілкуємось телефоном. Але з мамою все стало погано. Я стала замкнутою, моя тривога тільки посилилася, я перестала нормально їсти і спати, часто прокидаюсь посеред ночі через нічні кошмари.Мама хвилюється за мене, думає, що я влізла в якусь погану компанію, тож записала мене на наступний тиждень до психолога.Тиждень пройшов швидко, і ось уже сьогодні ми з мамою, замість того щоб кожна займалася своїми справами, ідемо до психолога. Після походу до психолога ми повернулися додому, поїли, випили теплого чаю, і я пішла відпочивати до своєї кімнати, а мама залишилася на кухні. До речі, вона говорила по телефону зі своєю подругою Марі, розповідала їй, що психолог сказав, що це підліткове і скоро пройде, що їй треба бути уважнішою до мене, і все буде добре — так буває.Моя мама повірила словам психолога, трохи заспокоїлася і вирішила приділяти мені більше уваги.Наступного дня, це вже була субота, мама вирішила прогулятися парком. Природа в парку чарівна і зворушлива. Алеї між деревами чисті й затишні. Так приємно блукати ними і вдихати аромати осені. Вже холодні та вологі лавки поки не готові приймати перехожих, але скоро наполегливі сонячні промінчики все виправлять. У центрі парку розташувалося невелике озеро. У літню пору сюди прилітають дикі качки. Жителі нашого міста приходять сюди та приносять із собою хліб для них. Для дітей це найкраща розвага, а качки звикли до уваги людей і підпливають так близько, що здається, до них можна доторкнутися рукою.Прогулянка була дуже приємною та корисною для здоров’я. Ми отримали масу позитивних емоцій і зарядилися енергією на весь день. Як чудово провести час на природі та насолодитися всіма її красотами! Отже, осіння прогулянка — це прекрасна можливість провести час з мамою та насолодитися красою навколишнього світу.Після прогулянки ми з мамою повернулися додому, це вже було пізно ввечері, тож повечерявши, ми лягли спати. До речі, спала я сьогодні не так уже й погано — звісно, не без кошмарів, але краще, ніж завжди, а точніше — ніж за останні кілька тижнів.Прокинувшись зранку, мама вирішила, що сьогодні нам теж треба провести час разом. Тож, довго не думаючи, вона запропонувала приготувати торт. До речі, я сьогодні прокинулася досить пізно. Приготування їжі — це праця з любов’ю, яка вимагає уваги й роздумів, як і будь-який інший витвір мистецтва. Від пошуку найкращих інгредієнтів до їх підготовки та приготування — кожен крок є складним і точним процесом. Кожен рецепт — це нова можливість досліджувати і відкривати, ризикувати й розширювати межі смаків, текстур і ароматів.Обдумавши все та відібравши потрібні інгредієнти, ми почали готувати торт. Приготувавши коржі, ми зайнялися кремом. До речі, торт у нас сьогодні з повітряно-коржових коржів і начинкою з повітряно-легким масляним кремом. Це неймовірно смачно. Це один з моїх улюблених тортів, який мама завжди готує на всі свята.До обіду день минув швидко за приготуванням і куштуванням торта, а от після обіду тягнувся довго. Мама прибрала на кухні, а я лягла у своїй кімнаті. Вирішила подивитися фільм. Так пролетіла і друга половина дня.Увечері в мами на кухні задзвонив телефон. Через кілька хвилин вона піднялася до мене в кімнату, сіла біля мене на край ліжка і сказала, що завтра до школи я не йду. Я повільно повернулася до неї обличчям і спитала: І що ? Її відповідь була короткою:Дзвонила класна керівничка і сказала, що в школі канікули на невизначений термін у зв'язку з наказом Міністерства освіти  відкласти навчання через проблеми, які виникли через поширення якогось поки що незрозумілого і невивченого вірусу.— Ого... Добре, мамо, то я завтра залишусь удома.— Так. Добре.Після цього наша розмова завершилася, і мама пішла, а я лягла спати. Чесно кажучи, спала я сьогодні геть погано, мені знову наснився страшний сон, але не такий, як завжди — цього разу я не відчувала тривоги, а лише страх. Я прокинулась посеред ночі злякана до такої міри, що в мене руки трусилися. Усе б нічого, але як тільки я прокидалася після кошмару, то одразу забувала, що саме мені снилося — лише тривожність і переляк залишалися. Так було і сьогодні.Ледве заснувши, я прокинулася аж о десятій годині ранку. Ледь не забула, що сьогодні я вдома. Поснідавши, я вирішила трохи прогулятися недалеко від дому. Я не стала дзвонити своїм друзям, з якими останніми тижнями майже перестала спілкуватися. Одягнувшись, я вийшла на вулицю і почала вдихати аромат осені. В якусь мить мене охопила паніка і страх. Аж раптом переді мною стояв він. Я й сама не зрозуміла, як опинилася біля проїжджої частини. Та раптом усе пропало — він зник. Це була коротка, але дивна мить, яку я ніколи не зможу забути.Оглянувши все навколо, я вирішила повернутися додому. Так і зробила. Як тільки я зайшла в будинок, страх став сильнішим, ніж будь-коли до цього. Я зовсім не розумію, що відбувається. Аж раптом я відкрила очі й побачила перелякану маму, яка тримала мене за руки і щось говорила. Лише через кілька хвилин до мене дійшло, що я знепритомніла, і мама знайшла мене на підлозі. Не знаю, скільки часу я там пролежала — навіть уявити не можу.Обличчя мами було переляканим і тривожним. Ще через кілька хвилин двері відчинилися, і я побачила людей у білих халатах — це були медичні працівники, які приїхали на мамин виклик. Вони почали мене оглядати, міряли тиск, цукор, оглянули зіниці, рот, голову. А ще через кілька хвилин один із них сказав мамі:— З нею все гаразд. Вона абсолютно здорова, пульс у нормі.Мама запанікувала. Заперечивши все, що сказав лікар, вона поглянула на мене, потім на нього, і знову на мене. В її погляді читалися страх, переляк і нерозуміння. Та один із лікарів підійшов ближче, погладив її по плечу і сказав:— Не хвилюйтесь, усе гаразд. Вона здорова.Він повторив це двічі. Інший підтримав його.Зробивши висновки про моє здоров’я, вони Він повторив це двічі. Інший підтримав його.розвернулися і пішли, зачинивши за собою двері. Мама стояла з широко відкритим ротом і круглими очима, дивлячись на мене, наче не розуміла, що відбувається. А я й сама не могла їй нічого пояснити, бо не знала, що сталося. Я нічого не пам’ятаю, навіть не можу зрозуміти, як я знепритомніла.Усе це здавалося мені страшним сном. Я хотіла якнайшвидше прокинутися, але раптом зрозуміла, що це не сон, а реальність, у якій я живу. Після кількох хвилин мовчання мама повернула до мене голову, не знаючи, що сказати, і погладила мене, притиснувши до себе. Я знову відчула себе маленькою дівчинкою, як у дитинстві — в теплих, ніжних маминих обіймах. Все здавалося просто сном. Її теплі долоні обіймали мене так ніжно й сильно, як ніколи раніше. Це було зворушливо до глибини душі.Я ніколи раніше такого не відчувала. Це було не схоже на ту тривожність, яку я відчувала останні кілька тижнів — навпаки, мені стало так легко і тепло на душі. Але це тривало недовго — уже за кілька хвилин я знову відчула тривогу. Я не хотіла, щоб мама мене відпускала, та розуміла, що рано чи пізно вона все одно відпустить. Це ятрило мою душу ще кілька хвилин, допоки вона все-таки не відпустила мене.У неї було багато запитань, але вона вирішила поставити їх пізніше, а зараз просто запропонувала попити теплого чаю. Це здалося мені хорошою ідеєю, тож ми мовчки попрямували на кухню. Так само мовчки ми пили чай, дивлячись одна на одну. Через кілька хвилин мама вирішила порушити тишу, що панувала між нами.— Я навіть не знаю, що сказати тобі, доню, але я повинна розповісти тобі це просто зараз. Негайно! А ти повинна мене вислухати. Будь ласка, вислухай і не перебивай. Все, що я зараз скажу, ти повинна зрозуміти… хоча б спробувати зрозуміти.Її слова злетіли з вуст, мов свист, що прорізає тишу в глухому лісі. Це злякало мене. Але я твердо вирішила вислухати все, що вона скаже.Поглянувши на мене, вона почала свою розповідь:— Донечко, люба донечко, вислухай мене, прошу, благаю. Не осуджуй мене. І пробач мене за все.Я не розуміла, що вона намагається сказати, за що просить вибачення, адже я її дуже любила і люблю. У мене не було жодного уявлення, що ж сталося.