Глава 2 Зустріч

Цей тиждень пролетів непомітно. Після останньої нашої розмови на кухні ми з мамою майже не розмовляли, кожен поринув у свої думки, не розуміючи, що нам робити далі. Це було як грім серед ясного неба. Обидві були дуже схвильовані і дуже сильно налякані. Мені ставало дедалі гірше, я не могла вже зовсім спати, мій переляк посилювався і ставав настільки сильним, що я прокидалась посеред ночі, і мені здавалось, що за мною хтось стежить. Мені по всіх кутках моєї кімнати ввижалась відьма, яка чатує на мене. В якусь мить мені здалось, що я починаю сходити з розуму. Я вже не розуміла, де реальність, а де сни. Усе змішалось в одну купу, мені було так погано, як ніколи. Мої жахливі кошмари почали снитися ще частіше — по кілька разів за одну ніч. У мене страшенно боліла голова, і я не могла вже нічого. Мені здавалось, що я перетворююсь на живого ходячого мерця. Вже кінець тижня. Сьогодні останній день, тож ми з мамою затаїли подих і не знаємо, чого очікувати далі. Усе. Сьогодні я попрощалась із життям, написала прощальну записку для матері, поставила їй під подушку і тихо лежала на своєму ліжку, у своїй кімнаті, огортаючи її. Принаймні я так і уявляла свою смерть останні кілька днів. Мати стривожено поводила себе: випивши кілька жмень заспокійливих таблеток, вона лежала в вітальні, навіть не рухаючись, не знаючи, що нас чекає далі. Якби цю сцену побачив батько, він би одразу ж викликав швидку і почав би бити на сполох, намагаючись врятувати нас обох. Але це було марно — батька поруч не було. Він, як завжди, працював у відрядженні, а ми і не стали йому нічого розповідати — це стало нашою таємницею, нашим тягарем, який ми з мамою несли весь тиждень. Сьогодні все закінчиться... І я навіть не уявляла собі, що сьогодні не тільки все закінчиться, але й почнеться знову — моє життя обернеться на всі 180°, про які я ніколи б не могла подумати.Моє серце в грудях палало, здавалося, зараз згорить до тла і не залишиться нічого. Моє тіло вже мене не слухало, і здавалось, що воно більше не належить мені. Біль пронизав усе від голови до кінчиків пальців ніг. Мені здавалось, що моє тіло палає, горить від болю, я не розуміла, що відбувається. Я зовсім нічого не розуміла, я лише хотіла, аби це скоріше закінчилось. Я хотіла померти, і мені не соромно в цьому зізнатися. В якусь мить мене огорнула паніка, тривога — усі ті відчуття, які я відчувала останні кілька тижнів. Я й гадки не мала, що відбувається... А відбувалося наступне: я не помирала, а навпаки — починала нове життя, про яке я навіть не здогадувалась.Уявляєте, все це почалось задовго до мого шістнадцятиліття. Я і не знала, що в світі є стільки всього, а особливо таємниць, про які мені доведеться дізнатись набагато більше і глибше, ніж я могла коли-небудь собі уявити. Раптом чиясь холодна долоня торкнулась мого гарячого палаючого чола. Я хотіла була закричати, але не змогла видавити із себе ані звуку. Я лежала тепер уже, як мені здалося, не зовсім у своєму ліжку і не в своєму будинку, адже підо мною було щось м'яке, тепле, і чиїсь холодні руки торкались мене. Я не могла розплющити очей чи навіть закричати — моє тіло і розум наче відділились одне від одного. Я відчувала чиїсь дотики, та не могла про це сказати. Мені здавалося, що по моєму тілу біжить електричний струм, який розрізає усі мої клітини навпіл. Біль був настільки сильним, що мені здавалось, що я провалилась у часі...

Аж раптом, у якусь мить, я відчула тепло чиїхось долонь, які торкалися мене раніше. Вони стали надзвичайно теплими і приємними на дотик, а в моєму тілі знову забурлила кров. Вона більше не кипіла, і я не відчувала жагучого болю — лише спокій і відчуття втомленості, наче після якогось важкого дня. Розплющивши очі, перед собою я побачила високого, накачаного хлопця, який з цікавістю дивився на мене.                                        "Від імені Джуліана". Зайшовши в будинок, я побачив, як її мама мирно спить у вітальні. Вирішивши не будити її, я написав записку: "Доброго дня. Якщо ви читаєте це, тоді знайте, що ваша донька в безпеці. З нею все добре, я не завдаватиму їй фізичного чи морального болю. Як тільки їй стане краще, я обов'язково з вами зв'яжуся і ми обговоримо усе, що сталося". Я поставив записку на стіл біля ліжка. Повернувшись ліворуч, я побачив сходи на другий поверх і почав ними повільно підніматися, аж поки не піднявся і не побачив кімнати. Зайшовши в одну з кімнат, я побачив на ліжку, як вона лежить втомлена, змучена, дуже сильно хвора, ледве вдихаючи повітря, яке проходить крізь легені. Її тіло виглядало дуже змученим, наче вона вже не жива, але насправді вона ще дихала. Її повільне вдихання і видихання повітря давалося їй дуже важко.Підійшовши ближче до ліжка, я нахилився і поглянув на неї. Її бліда шкіра, дуже сильно змучене обличчя з величезними темними колами під очима здавалися дуже лякаючими. Якби я раніше такого не бачив, то дуже сильно би злякався, але для мене це не вперше. Що ж, довго не думаючи, я нахилився до неї ще трішки, взяв її за талію і виніс з її будинку, попрямувавши до свого дому. Так, я забрав її до себе додому — я знаю, як їй допомогти. Ні, вона не помре, не сьогодні. Вона повинна жити. Її оксамитовий голос манить мене, наче якась незрозуміла магія прокидається в мені, коли чую його. Тож я зроблю все, аби почути його ще раз. Навіть якщо моя родина буде проти, хоча вони не проти того, аби вона стала моєю парою.Додому ми добиралися хвилин 10. Через 10 хвилин я вже стояв на порозі свого будинку, де мене зустріла моя сестра Лідія. Вона привітно посміхнулась мені, як завжди, поглянула на мене і поглянула на неї, і легкими рухами взяла її в мене. Як тільки в Лідії в руках опинилась Тіна, вона легкою ходою попрямувала до кімнати. Відчинивши двері для Лідії, щоб вона зайшла до кімнати, я став з правого боку дверей, притримуючи їх. Зайшовши в кімнату, вона акуратно поклала її на ліжко.

Після цього в кімнату зайшли інші члени моєї родини, які з цікавістю дивилися на мене, а потім на неї, і знову на мене — і так хвилини дві. Після чого Остап вирішив сказати своє слово: "Послухайте, я думаю, їй потрібно допомогти. Все ж таки Джуліан обрав її своєю парою, і ми не можемо це проігнорувати". Інші члени родини погодились із цим твердженням, тому із завзятістю і наполегливістю кинулись допомагати мені рятувати її життя.