Розділ 12. Відлуння нового часу

Минув рік, як Віра стала вартовим Лісу. Спочатку вона відчувала лише себе, її мислі були важкі, розплутані. Вона часто прогулювалася серед дерев, відчуваючи їх енергію, але також і присутність тієї темної сили, що колись була злом Лісу. Вона почала розуміти, що з кожним днем її зв'язок з цим місцем ставав все глибшим.

Однак, кожен день приносив нові випробування. Ліс, навіть після того, як Віра зупинила демонічну силу, залишався місцем, де темні сили постійно прагнули пробудитись. Його магія могла бути чудовою і руйнівною одночасно. І хоча Віра мала силу Каменя, вона все ще потребувала мудрості, щоб не потрапити під вплив цього місця.

Одного ранку, коли сонце тільки почало висвітлювати підземну стежку, Віра відчула незвичайне зміщення енергії. Ліс почав шепотіти знову, і цей шепіт був іншим — він був не тривожним, а загадковим.

Віра зупинилася, притискаючи руки до серця. В її свідомості прокотилася хвиля спогадів — ті самі шрами з минулого. Вона могла відчути присутність того, хто колись підкорив Ліс своїми темними чарами.

"Це він знову?" — прошепотіла Віра, скривавленими пальцями відчуваючи зміни в повітрі.

Вона пішла слідом за енергією, що лунала з темних глибин Лісу. Чим далі вона йшла, тим важчало дихати, а шепіт вітру ставав дедалі голоснішим. Це не був звичайний звуковий пейзаж. Ліс буквально звертався до неї, і це було страшно.

Коли Віра дісталася до нового місця — великої, старої кам'яної споруди, вона зрозуміла: це місце було завжди тут. Тут, серед руїн, жили ті, хто прагнув підкорити Ліс. І, мабуть, щось ще залишилося від їхнього спадку.