Розділ 18. Жертва

Ніч, неподалік від будинку Відлюдника

Знову у сідлі. Без миті відпочинку ми вирушили в дорогу, як тільки я про все доповів Костянтину. Тоді він вчинив так, як, мабуть, і варто було від нього очікувати. Наказав нам збиратися в дорогу одразу ж, як я прозвітував. Наголосив на тому, що ми навіть можемо встигнути врятувати бодай частину тих, кого зібрався вбити Маттіас. Карсо намагався протестувати, що ми не рівня лицарям. Та Костянтин відповів: «Вони лицарі, а не храмовники».

Ми залишили у Відлюдника лише зайвого коня, а Відьму навіщось взяли з собою. Костянтин цього ніяк не пояснював, а ми не питали.

Поки ми збирали речі, Відлюдник вийшов надвір, звідти почулося каркання, а затим він повернувся та сказав, щоб ми слідували за птахом. І так ми й робили: ворона перелітала з дерева на дерево, ніби наглядаючи за нами та вказуючи правильний шлях. Лише час від часу вона злітала кудись у небо, щоб затим повернутися та каркнути, ніби на знак того, що ми йшли вірним шляхом.

Сніг уже не падав, він весь лежав на дорозі та деревах, схиляючи їхні гілки до землі. Вперше я бачив таку глибоку зиму та таку кількість білого. Та розглядати це у мене не було часу. Як тільки ми виїхали на повноцінну дорогу, погнали коней так швидко, як тільки могли. Ми не зупиняли їх навіть коли настав ранок, а з-під сідл пішла пара.

Ворона вкотре сіла на одне з дерев, і ми навіть особливо не надали цьому значення, проскакавши повз. Та коли зрозуміли помилку й повернулися назад, то все ж побачили те, що вона хотіла показати. Від дороги йшла ледь помітна стежка, схована за ялинами. Таку було б важко побачити навіть під час спокійної прогулянки, не кажучи вже про галоп. Нехай всю ніч і йшов сніг, але там можна було розгледіти заглиблення від кінських копит.

— Щось горить, — принюхалася Ірен.

— Палять хати? — теж принюхався Карсо.

— Курте, їх тоді точно було десятеро? — запитав Костянтин.

— Дев’ятеро латних та один у мантії, — відповів я, пригадуючи той момент, коли вони покидали замок.

— Якщо нападемо непомітно, то шанси непогані, — прокоментував Костянтин. — Але я пропоную взяти їх наскоком.

— Тут тільки ти в латах, — нервово сказав Карсо. — Нас порубають. Треба підкрастися та парочку зарізати непомітно. А вже потім…

— Там людей вбивають, — суворо перебив його Костянтин. — Я візьму удар на себе, а ви спробуйте вбити якомога більше, поки вони не оговтаються. За мною.

Це був дурний план, але я навіть не думав сперечатися. Я був такий втомлений, що просто хотів закінчити це завдання.

Костянтин пробивався стежкою, а ми слідували за ним. Стежка петляла, часом у моє обличчя влітали гілки. Трохи запізніло, але і я вже відчув запах диму, потім почулися чиїсь налякані крики.

Я й сам не встиг зрозуміти, коли опинився серед будинків, що стояли навколо невеликої площі. Два будинки догорали, постаті у чорних латах кучкувалися поруч зі стовпами, вкопаними в землю: там були прив’язані люди — мертві, живі та ті, що повернулися до життя. А поруч із ними був він — Маттіас, у мантії та з кинджалом у руці; щось записував на пергаменті, оглядаючи своїх жертв. На ворожих обличчях відбився страх, коли вони побачили, що на них нісся Костянтин, замахнувшись своїм довгим мечем. Та все ж це були лицарі, вони швидко прийняли бій.

Коли мої пальці натягнули тятиву вперше, я відчув, як втома відійшла, поступившись місцем страху та ще дечому дивному. Це відчуття змушувало мене пускати стрілу за стрілою не заради наживи чи власного виживання. Я просто був упевнений, що чиню правильно. Я був розгніваний на Чорну Партію за те, що вони зробили з цими людьми та Гестією.

Перша стріла летіла в голову Маттіаса, але її заблокував щит лицаря, що стояв поруч; друга — відскочила від забрала; третя — поцілила в шию лицарю, що якраз намагався вдарити Карсо. Усі наші, крім мене та Відьми, полізли на ворога у ближній бій; карсо перед цим раз стрельнув трофейним арбалетом. Я ж почувався майже безкорисним, сподіваючись, що моїх стріл вистачить до кінця бійки.

Костянтин — я вкотре підмітив те, яким же сильним та великим він був, — якраз повалив на землю лицаря та добив його, як щось заревіло. Здавалося, від цього реву земля під копитами коня захиталася. Це був величезний ведмідь, що влетів у бійку як таран, розкидавши всіх. За ним прийшов і жахливий запах: звір був гнилим, з подертою шкурою. Та на цьому він не зупинився, а став кидатися на всіх, кого бачив, хапаючи зубами та кігтями: розтоптав селянина, що весь цей час лежав поруч зі стовпами, а потім кинувся на Ірен. Я злякався за неї, поспішив пустити стрілу у тварину, а потім ще трійку, що аж не помітив, як повз мене промайнула чорна безформенна постать.

— Курте, за ним! — наказав Костянтин та кинувся з мечем на ведмедя, колючи того в бік та відганяючи від Ірен.

Лише після цього я зрозумів, що повз мене проскакав Маттіас.

Я вискочив на дорогу одразу за ним, уже зібрався пустити в нього стрілу, як перед Маттіасом вибіг з-за дерев ведмідь, перерізавши тому шлях до замку. Кінь піді мною так злякався, що я просто промахнувся, й стріла впала на дорогу, а сам Маттіас розвернувся та знову проскакав повз мене. Тепер ведмідь нісся на мене. Страшна гнила потвора з мертвими очима — немертвий. Про те, як саме він став таким, я навіть не думав, а дав волю коневі слідувати за Маттіасом.