Розділ 17. Прокляті

Ніч, околиці замку Чорної Партії

Тепер я їх бачив — примари селян бродили серед вартових навколо замку, намагалися атакувати їх своїми примарними сокирами та вилами. Вкладали в удари всі свої сили, але вартові їх ігнорували так, ніби вже давно звикли; ніби це був просто вітер. Навіть собаки не затримували на них надовго свої погляди.

Та проблема полягала в тому, що примари сипали прокльонами на кожного, кого зустрічали, а тому могли так видати й мою скромну персону. Єдине, що було на моєму боці, — лапатий сніг, що почав падати ще ввечері та обіцяв сховати мене від не найуважніших очей. Не вистачало тільки вітру, щоб він своїм завиванням приховав мої кроки.

Теплий одяг я лишив у Відлюдника, а тому це послугувало ще однією причиною почати рухатися. Від дерев до найближчих залишків будинку, засипаних снігом, я пробіг так швидко, як тільки міг, намагаючись лишати якомога непомітніші сліди. Завмер та прислухався: віддалені голоси та крики примар продовжувалися так, ніби ніхто мене не помітив. Оглянувши обпалені колоди, за якими ховався, я зрозумів, що це село свого часу було віддане вогню; пощастило, бо якби не це, то укриття давним-давно б згнили.

Перед тим, як перебігти до інших руїн, я поглянув на вежі, в яких жевріло світло свічок. Спершу здалося, що в одній із бійниць стояв вартовий та витріщався прямо на мене, але зрештою то виявилася мокра пляма на внутрішній стіні. Все ж було б непогано мати при собі збільшувальне скло.

Я майже вийшов зі сховку, як почув позаду щось дивне. На моє щастя, це не були чиїсь кроки, а на нещастя — дитячий тихий плач. Повернувшись так, ніби вже встиг замерзнути, я побачив малу дівчинку років п’яти, що сиділа поруч, спершись спиною на залишки стіни. Вона не дивилася на мене та тримала в руках ляльку. Звісно ж, одяг на ній був літній, сніг на неї ніяк не реагував, а тіло — прозоре. Коли вона поглянула на мене, ми обидва завмерли.

Що робити? Вдати, ніби не бачу її? Для цього запізно. Тікати в ліс, поки вона не здійняла галас? Цього вимагало моє бажання жити. Але час минав, а вона так і не закричала.

— Привіт, — сказав я тихенько. — Я тобі не заважаю?

Я вирішив бути якомога ненав’язливим, щоб виторгувати угоду на тому, що просто піду далі, якщо вона того забажає. Але вона мовчки протягнула мені свою ляльку.

— Ти хочеш, щоб я її взяв?

Сумніваючись, що взагалі зможу відчути пальцями примарну ляльку, я все ж потягнувся до неї. Кінчики пальців відчули могильний холод, що відрізнявся від зимового настільки ж, як тепло сонця відрізняється від жару з печі. Коли ж я доторкнувся до ляльки, то мене осліпив яскравий спалах.

Спершу здалося, що я осліп, адже не бачив нічого, крім білого світла, але з кожною миттю очі звикали до звичайного яскравого літнього сонця. Це було село серед лісу, наповнене звичним шумом та галасом: хтось стукав молотком, звідкілясь доносився дитячий сміх; жінка неподалік щось мугикала та вишивала, а з-за дерев поверталися мисливці з тушею оленя. Не бувши дурнем, я швидко зрозумів, що бачив минуле.

Усе відчувалося так, ніби це сон. Деякі слова місцевих, здавалося, не мали жодного сенсу, а інші просто було неможливо зрозуміти. Та серед усього цього я почув низький голос: старий дід йшов вулицею, спираючись на ціпок, вітаючись з кожним. Усі його поважали та любили.

— Гердо, як там твій Амадеус? — запитав він у жінки, що вишивала. — Вже краще?

— Так, Бото, ваша мазь допомогла, — весело відповіла вона. — Дякую вам. Якби не вона, то довелося б відрізати руку.

— Радий чути, — посміхнувся старий та завмер, ніби вловивши слухом щось цікаве. — Що там за галас біля озера?

Він пішов до води, а я послідував за ним, теж нарешті почувши хлюпання та крики. На березі старий Бото зупинився біля знайомої мені дівчинки, що стояла зі своєю лялькою та спостерігала за бійкою у воді. Там билися два молодих хлопця; один намагався щось забрати в іншого.

— Ану припиніть! — закричав Бото. — Припиніть каламутити воду та вилізайте! Ви ось Ілару вже злякали.

Почувши ім’я дівчинки, один із хлопців, що намагався щось забрати в іншого, зупинився та поглянув на нас. Ніхто про це не казав, але я від чогось знав, що він брат Ілари. Він із жалем дивився на неї, поки інший вставав із води, все ще тримаючи щось в одній руці, а іншою прикриваючи носа. Пригледівшись, я побачив кинджал із чорним лезом та руків’ям. Сам хлопець з кинджалом виглядав стурбованим, але не через розбитий ніс: він дивно дивився на кинджал.

— Горсте, що це там у тебе? — запитав Бото. — Неси сюди.

— Це впало з неба в озеро, — відповів Горст та пішов до старого.

— Та бути такого не може, — посміявся Бото. — Але навіть якби так, то чи варто було за нього битися?

— Вибач, що налякав, малявко, — сказав Горст.

Він передав кинджал Бото, і той нічого не відчув, коли доторкнувся до руків’я та леза.

— То ви його знайшли на дні? — запитав він, крутячи зброю на сонці: його сильно зацікавив дивний матеріал, що більше походив на чорну кістку, ніж на метал.

— Ні, він упав з неба, — повторив брат Ілари та підійшов. — Я теж це бачив.

— Ну треба ж, прямо як у легенді, — не дуже вірячи в почуте, сказав Бото та поглянув на небо, після чого одразу ж примружив очі.