Розділ 16. Немертві

Ранній вечір, глибини лісу

Більше мене тривожні сни не мучили, а сам ліс став менш густим, через що рухатися ним було значно легше; Костянтин навіть не діставав свого шолома. Здавалося, що справи йшли вгору, нехай попереду й лишалося найважче.

— Скоро дійдемо, — прокоментував Костянтин вирублену на дереві мітку.

— Сподіваюся, — гаркнув охриплий Карсо. — Ще б пару таких ночей — і я не те що до Євіанни, а до життя більше не повернуся.

Тут я Карсо розумів, адже із нас він був найменшим, а тому й мерзнув сильніше. Правда й те, що я уникав збирання зайвого жиру під шкірою, теж робило мене тим ще мерзляком. Але, можливо, через часті прогулянки нічною Євіанною в легкому одязі я так і не повторив долю Карсо. Банально звик трішки мерзнути. Щоправда, сказати, що пантійський холод ніяк не вплинув на мене, я не міг. Я став таким неуважним, що прогледів незначний порух у лісі — тінь, що скрадалася між дерев.

— Курте, обережно! — закричала десь позаду Ірен, коли з-за дерева на мене вистрибнув чоловік із сокирою.

Сокиру він заніс високо над головою, а тому я ще встигав відштовхнути його від себе ногою. Та кінь піді мною злякався не менше, а тому різко відскочив від нападника. Це дало мені можливість розірвати дистанцію та поглянути на чоловіка: немертвий — саме так вони й мають виглядати, — така думка напрошувалася сама. Невимовний голод в очах, втомлене лице та рваний одяг.

Наступної миті на нападника налетів Костянтин та вдарив того своїм великим мечем так, що сокира випала з його рук. Чоловік упав у сніг уже без однієї руки, але навіть не звернув на це уваги, а одразу ж спробував встати. Та Костянтин зліз із сідла й добив його, відрубавши голову.

Усе почалося та закінчилося за якусь мить.

— От же падло, — хрипло прогарчав Карсо та підбіг до мерця. — Курте, ти цілий?

Про всяк випадок я оглянув себе та кивнув.

— Його одяг весь у порізах та проколах, але тіло під ними ціле, — прокоментувала Ірен.

— Так, цим ці нещасні й відрізняються від зомбі та інших немертвих, — відповів Костянтин та відбуцнув голову далі від тіла. — Це ще одна причина забрати той кинджал у Чорної Партії.

— Як вони їх такими роблять? — запитав Карсо та взявся обшукувати кишені мерця.

— Мабуть, вбивають людей тим кинджалом, а далі ці нещасні встають із мертвих раз за разом. Заради всього святого, Карсо, досить мародерствувати.

— Та в нього однаково порожньо, — буркнув той у відповідь та відійшов від тіла. — То що, ходімо далі? Скоро стемніє.

— Спершу допоможи мені, — Костянтин кивнув на повалену половину невеликого дерева. — Привалимо його зверху, щоб тіло не пішло шукати голову.

— Думаєш, він попреться за нами? — запитав Карсо та нервово глянув на мерця.

— Якщо він уб’є когось, то жертва теж стане такою. У цьому найстрашніше.

Поки вони вовтузилися з деревом, я підвів коня ближче до Ірен.

— Схоже, я маю бути дуже обережним із тим кинджалом, — промовив я. — Якщо випадково поріжуся, то стану таким самим?

— Не думаю. Але є дещо страшніше в тому кинджалі, ніж його вміння робити немертвим, — відповіла вона на диво тремтячим голосом.

— Що може бути страшнішим? Він назветься збирачем податку? — я спробував пожартувати, але швидко зрозумів, що Ірен не до того.

— Костянтин скоро все розповість. Ти не підеш на справу, не знаючи деталей, але нехай він сам усе розкаже.

— Схоже, тебе саму це сильно непокоїть, — сказав я, але наполягати на чомусь не став. — Але це почекає.

Коли Карсо та Костянтин закінчили, ми рушили далі й лише у темряві знайшли колодчасту хатину серед лісу. Точніше, спершу ми відчули запах диму, що приємно годував нашу фантазію образами вогнища.

Біля хатини на дереві сиділи дві ворони, одна з яких одразу ж закаркала, ніби сторожовий собака, даючи знати про наш прихід. Мені навіть здалося, що то була та сама, яку ми пригощали кашею.

З дверей показався високий та старий чоловік в одязі, майже повністю пошитому зі шкур різних тварин. Та завдяки густій бороді та довгому волоссю його й самого було нескладно прийняти за тварину. В руках він тримав сокиру. Оглянув усіх нас, зупинивши погляд на Костянтині та руків’ї його меча.

— Швидко ви, — промовив він низьким голосом. — За хатою є куди поставити коней, але не впевнений, що влізуть усі. А так — ласкаво прошу.

— Курте, Карсо, займіться кіньми, — скомандував Костянтин.

Із заздрістю поглянувши на тепло, що виром виходило з дверей, ми повели коней за хату. Місця в тій прибудові було мало настільки, що спершу здалося, ніби туди і троє коней не влізуть, не кажучи вже про нашу шістку. Нам навіть довелося зняти з тварин сідла, аби ті якось вмістилися.

— Його можна було й продати в Іврі, — поскаржився Карсо, штовхаючи коня ззаду, зовсім не боячись удару копитами.

— Його б там з’їли, — відповів я. — Не шкода було б?

— А що поробиш? Таке життя.

— І то правда, — сказав я, замикаючи двері. — Ходімо в тепло. Я вже скоро пальців на ногах не відчуватиму.