Розділ 15. Голод в очах

Полудень, околиці Івра

Побачивши стан старої імперської дороги, Костянтин довго скаржився нам на колишні провінції, які не піклувалися про спадок Імперії. Особисто я довго не міг зрозуміти, про що саме він говорив: камінь відчувався під копитами коней навіть попри сніг, шлях від Калімора майже до самого Івра ми подолали легко, якщо не брати до уваги морози. Та, як виявилося, буркотливий вищий імперець мав на увазі кам’яні огородження в польових частинах дороги, які мали б захищати шлях від намітання снігу. Де б ще я дізнався про таке, як не від Костянтина? Часом його прискіпливість до «неповаги Імперії» просто била всі рекорди.

Івра теж був добре захищеним містом з високими стінами та баштами, але за мірками Євіанни мав просто мізерні розміри; в такому жити я не зміг би через необхідність час від часу зникати з одного району та перебиратися в інший, щоб сховатися від проблем чи знайти кращого роботодавця. Та все ж щось величне в Іврі було: всі ці степи навколо, не враховуючи далекого лісу на півдні, змушували місто в моїх очах виглядати дуже високим та навіть затишним. Та до нього ще потрібно було проїхатися дорогою та одним невеликим селом.

— Стояти! — прозвучав важкий командирський голос.

Це були пантійські вершники, які виїхали з-за пари ялин біля дороги. Троє та зі списами, вони мали вигляд небезпечний та серйозний, а особливо їхній командир із пов’язкою на оці.

— Я дипломат з Імперії, — відповів Костянтин.

— Чули про такого, але назватися ним може хто завгодно, — відповів командир та оглянув кожного з нас своїм єдиним оком, особливо затримався на Відьмі. — Це ще хто?

— Це полонена, — пояснив Костянтин. — Про неї вам також має бути відомо.

— Зніми з неї мішок, — наказним голосом сказав командир.

— Цього не варто робити, — відмовив Костянтин. — Це під забороною.

— Я повторювати не стану, — сказав командир вершників, а його підлеглі взялися за списи позручніше.

— Хочете стати проблемою для емісара самого імператора Патрокла? — розгнівався Костянтин. — Готові понести за це наслідки?

Та Костянтина не слухали, і варто йому було тільки пригрозити наслідками, як уже і командир приготував зброю.

— Хворих до Івра не пускають, — сказав він. — Звідки нам знати, що там під мішком?

Я вже бачив, як пальці Костянтина заграли на повіді, вочевидь готові будь-якої миті потягтися за мечем. Та на наше щастя Ірен взяла все у свої руки:

— Десять срібних кожному, — сказала вона, дістаючи мішечок з монетами. — Ще по п’ять, якщо проведете нас до Івра повз варту.

— Ірен… — буркнув Костянтин, але, щойно побачив вирази облич вершників, змирився та безмовно кивнув.

— Добре, але не проведемо, бо маємо бути тут, — погодився командир. — Скажете на воротах, що вас пропустив Йоганн Оберт.

Напругу зняло як рукою, а єдині незадоволені лиця були в Костянтина та вершника навпроти:

— У мене в Іврі діти та жінка, — занепокоївся він. — А як вона все ж заразна?

— Не заразна, — відповіла Ірен, передаючи монети.

Занепокоєння підлеглого командир вершників проігнорував, адже очі йому затуманила немаленька сума, яку вони зможуть пропивати ще не один місяць. На моїй пам’яті це був найбільший хабар із усіх, що бачив власними очима.

— А чому така пересторога? — запитав я. — Хвороба ходить?

— Поки що лише чутки, але лорд Янур наказав бути обережними та перевіряти кожного та кожну.

Вершники знову сховалися за ялини, очікуючи на наступного «підозрілого» подорожуючого.

— Дарма ти їм заплатила, — сказав за деякий час Костянтин. — Корупція — найстрашніше зло, яке вбиває повільно та з часом. Не дарма саме за неї імператор Патрокл карає так жорстоко.

— То чому не зняв мішок? — Карсо став на захист Ірен, або ж приревнував, що тепер вищий імперець надумав гризтися з кимось іншим, а не ним. — Вперся, ніби баран.

— Баран не вперта тварина, а благородна та горда, — захистив честь рогатого Костянтин. — А не зняв мішка, бо… її погляд перетворює в камінь кожного, хто погляне їй в очі.

Ми з Ірен переглянулися, вловивши оману.

— Міг і раніше сказати! — злякано поглянув на Відьму Карсо. — Я в Каліморі ледь того мішка з неї не стягнув.

— Так, тут ти точно маєш рацію, — кивнув Костянтин. — Я справді мав би тобі це сказати з найпершого дня. Це б позбавило нас від проблем.

На диво, на цьому їхня розмова закінчилася, і Карсо погнав коня вперед, щойно ми дісталися села. Він зник на інших вулицях, залишивши нас у невіданні. Такий вчинок вплинув на Костянтина неочікувано, і замість роздратування на його обличчі пройшовся смуток.

Навіть у цьому селі, поруч з Івром, на очі траплялися біженці з князівств: інший одяг, сумніші обличчя та постійне поглядання на небо в надії не побачити там зелених спалахів. Та поки що спалахів не було, Великий Ліс ніби взяв собі перепочинок та не проштовхував свій вплив далі на південь.

Серед біженців я побачив старого чоловіка без руки, закутаного в ковдри небайдужими селянами. Він сидів на лавочці та байдуже проводжав нас очима, аж поки не зайшовся кашлем. Лише в цю мить, коли він спробував приставити кулак до рота, я помітив, що його пальці на єдиній руці закручувалися в інший бік.