Розділ 14. Калімор та роздратований король

Ранок, Калімор

Калімор — столиця Пантії — показався на горизонті того дня, коли все вже було засипане снігом, а синець під оком Карсо майже зійшов. Що ще сталося за цей час? Із розмов у тавернах ми дізналися, що Об’єднані Князівства розбили армію Каганату, яка прийшла на їхню землю в спробі втекти від Великого Лісу, але для князівців це все ще не означало прихід спокійних часів; Об’єднані Князівства тонули в крові через монстрів зі своїх легенд, пробуджених зеленими спалахами.

Наслідки цих подій у сусідній для Пантії державі зіграли з нами у злий жарт: коли ми заїхали до Калімора — достатньо величного міста з високими стінами та королівським замком у центрі, — то дізналися, що в тавернах не було де й яблуку впасти. Біженці з Об’єднаних Князівств просто заполонили всі таверни, будинки гостинних міщан та навіть козирні місця для жебракування. Все закінчилося тим, що Костянтину довелося набиватися до пари старих, які заломили величезну ціну в пару золотих, щоб пустити нас на якийсь час пожити. Ніхто з нас навіть не встиг сказати й слова, як Костянтин погодився та віддав гроші. Пізніше ми, за спиною обманутого, зійшлися на тому, що він просто розбалуваний життям у Вищому Місті та не знає ціни грошам.

Квартира в старих виявилася двоповерховою, і ми у своє розпорядження отримали вітальню, що ділила простір з кухнею. Костянтин та Ірен пішли у справах до королівського замку, а мене та Карсо лишили наглядати за Відьмою. Чи мали б вони взяти когось з нас із собою? Карсо — точно ні, адже це могло б закінчитися дипломатичним скандалом; мене — не готовий гарантувати, що щось би не вкрав у королівському замку.

На моє щастя, на полиці шафи я знайшов стару книгу авторства Іштвана Бранднера під назвою «Каплія та Євіанна: міцний воїн проти колоса на глиняних ногах». Як я дізнався із прочитаного, Імперія, захопивши колись весь континент, нав’язала всюди свою мову, гроші та цінності. Тепер із розумних істот, що все ще пам’ятають власну мову, на цьому світі лишилися тільки гноми та кочівники з Каганату. Не те щоб це було для мене корисно чи цікаво… Але так я міг себе зайняти бодай чимось.

Карсо знайшов собі веселішу забавку, вмостившись на кріслі-гойдалці, він зрізав шкірку з яблука своїм гострющим ножем. Закидаючи до рота скибку за скибкою, він усе частіше поглядав на Відьму, що смиренно сиділа в кутку кімнати, спершись на стіну. Також він часто кашляв, погано перенісши подорож без нормального одягу.

— Курте, може, поглянемо, що в неї під мішком? — запропонував він хриплуватим голосом, кидаючи залишки яблука в камін. — Мені так цікаво, що навіть її воші не злякають.

— Краще не треба, — сказав я, відірвавшись від книги, але Карсо, схоже, моєї думки не потребував.

Він підійшов до неї та потягнувся до мішка. Відьма поглянула на нього крізь тканину, важко задихала. Пальці Карсо ухопилися за мішок, трішки потрималися, а потім відпустили.

— А до біса, — сказав Карсо, швидко відступаючи від Відьми та дивлячись на свою руку. — Хто знає, що в неї крім вошей водиться.

Він підійшов до каміна та почав обтрушувати вошей зі своєї руки у вогонь. Тут було б не зайвим подивуватися, як ми всі ще й собі не підхопили цього щастя. Та здогадки з’явилися, щойно я помітив, що воші, падаючи у вогонь, спалахували синім: можна було припустити, що їх наслали на Відьму як покарання, а тому вони не були зацікавлені в комусь іншому. Карсо цього не помітив і, виматюкавшись, знову всівся на крісло-гойдалку.

Мабуть, не варто йому казати про мої здогадки, щоб у нього не виникло бажання знову поглянути на лице Відьми. Що стосується Відьминої звички витріщатися саме на Карсо, то вона нікуди не ділася, часом лунав і холодний сміх. Чому саме Карсо її так веселив — я так і не зміг дізнатися чи бодай вибудувати якесь припущення.

— Я прогуляюся, — трішки похитавшись на кріслі, сказав Карсо.

— І знову ж таки краще не треба, — сказав я, чудово розуміючи, що він однаково зробить по-своєму.

— Не бійся, якщо старий і тебе діставатиме, то я візьму всю провину на себе, — сказав він, готуючись вийти на мороз: теплого одягу ми так і не дістали.

Я б не хотів, щоб Карсо кудись йшов не лише через Костянтина, що звинувачуватиме мене в цьому, а й через необхідність бути з Відьмою сам на сам. Коли поруч не було когось іншого, а особливо Карсо, то вона витріщалася на мене. Навіть не бачачи її очей через мішок, я однаково відчував всю важкість погляду. Я марно спробував зосередитися на книжці, але зрештою відклав її та поглянув на Відьму у відповідь. Ми дивилися один на одного, але з кожною миттю я все більше хотів відвести погляд. Що саме з нею не так? Чому не їсть та не п’є? Чому їй ніщо не заважає сміятися, але не говорить? Мені було б спокійніше, якби вона хоча б сипала час від часу погрозами, але ж ні…

Голос Костянтина та навіть те, наскільки він був злим, я почув задовго до того, як він та Ірен увійшли до будинку. Карсо там не було, а отже, Костянтин був таким червоним не через нього.

— Більшого дурня в житті не бачив, — прогарчав він, заходячи до вітальні з мішком на спині. — Він просто має бути страчений за таку неповагу!

Ірен зайшла слідом та ледь стримувала сміх; я ж у відповідь прикрив рота долонею, щоб все ж скривити посмішку.

— Щось не так? — запитав я в Ірен, вирішивши не чіпати Костянтина, що почав діставати з мішка теплий одяг для всіх нас.