Розділ 13. Прийдешній холод

Ранок, Землі Королівства Пантія

Як би я прокляв Костянтина, аби знав, як це робити? Наслав би на нього біль у спині, проблеми зі шлунком? Зрештою, що б я не придумав, а це все було б заслужено.

Настала звичайна зима, нехай поки і без снігу; холодний вітер дув прямо в обличчя, ніби даючи зрозуміти, що чим далі на південний захід — тим холодніше. А що ми? Ми досі без теплого одягу, купити який обіцяв саме Костянтин. На своє виправдання він сказав, що доведеться потерпіти до Калімора — столиці Пантії. Йому легко казати — він добре одягнений та нехай і не в повних, але все ж у латах, які захищали від продувного вітру.

Карсо задовольнявся легкою накидкою, знайденою в речах того вбивці. Відьма ніби й не відчувала холоду, а ось я та Ірен просто мерзли як горобці.

— То я-як далеко до Калімора? — запитав Карсо, насилу переборовши цокотіння зубів.

— Десь із тиждень, — винувато відповів Костянтин. — Я гадки не мав, що похолодає аж так швидко. Мабуть, ця зима мала б бути однією з найхолодніших в історії Пантії.

— Може, купити одяг в якомусь селі? — запропонувала Ірен. — За декілька срібняків будь-який селянин продасть свій найкращий одяг, навіть якщо самому доведеться мерзнути все життя.

— Або вкрадемо? — додав Карсо. — Курт точно зможе вкрасти. Правда, Курте?

— Вже точно ні, — похитав я головою. — Краще купити.

Я б справді вкрав нам одяг, якби для цього довелося забігти до якоїсь хати, погрітися біля вогнища та схопити все, що потрібно, а потім так само швидко втекти. Так би я точно міг зігрітися, особливо якби за мною хтось погнався з вилами. Але такий підхід просто не для мене: повільно зайти, перечекати небезпеку та тихенько вийти — ось мій варіант. А так, я лише вдячний, що кінь йшов сам, і я просто міг сховати руки в одяг, щоб не відморозити собі пальці.

— А куди після Калімора? — продовжив сипати питаннями Карсо.

Відповіді йому б нічого не дали, адже ці землі для нього такі ж чужі та невідомі, як і для мене. Але він часто щось запитував лише для того, щоб не було нудно.

— Потім, теж десь через тиждень, до міста Івра, а за ним і до необхідного нам місця, — відповів Костянтин. — Головне, щоб сніг не пішов занадто сильно та рано, інакше це нас уповільнить.

Можливо, ми прокляті? Чи це Костянтин накаркав? Сніг пішов незадовго після його слів; лапаті білі згустки летіли в наші обличчя, танули та мочили одяг. Спершу була надія, що він швидко припиниться та мине безслідно, адже на землі він швидко танув. Та з часом він і танути припинив, а тому білий килим ставав усе товстішим, аж поки дорога під ним не сховалася повністю.

— Варто було взяти з собою мага, — знову сказав Карсо, який, схоже, так і не додумався до того, що з кожним словом видихав із себе тепло. — Вони ж вміють зігрівати в таку погоду.

— Нам не можна привертати зайвої уваги, інакше б замість вас тут була сотня-друга бійців, — голос Костянтина теж почав тремтіти, від чого мені чомусь стало приємно, ніби ось вона — справедливість.

— Ага, оця Відьма з мішком на голові до нас ну зовсім не привертає уваги, — огризнувся Карсо.

— З нею ми не сильно відрізняємося від звичайних імперських найманців з бранкою, — сказала Ірен. — З однією лише відмінністю, що прямуємо не до Об’єднаних Князівств, куди зараз йдуть воювати люди цієї професії.

— Ми не маємо привертати уваги не звичайних подорожуючих чи місцевих жителів, Карсо, — все ж вирішив поділитися Костянтин. — Ми не маємо трапитися на очі декому конкретному. Кому саме — секрет. Може, пізніше я вам…

— Так-так, — перебив Карсо. — Якщо заслужимо, то ти розкажеш більше.

Все йшло до нової словесної дуелі між Костянтином та Карсо, але, на диво, великий віз попереду, аж з трьома кіньми в упряжі, примусив їх обох до миру. Віз їхав у супроводі двох озброєних вершників, а керував ним товстуватий чоловік з дуже теплим одягом та шапкою із шкури якогось звіра, що закривала вуха. Тут і гадати нічого — торговець.

— Чи є одяг на продаж? — запитав Костянтин, щойно ми зблизилися з торговцем достатньо близько для розмови.

— Вибачте, але я торгую виключно іншим родом зігріваючого, — посміявшись, відповів він. — Вина бажаєте?

— Ні, нам би десь дістати одяг, — розчаровано відповів Костянтин.

— Із цим у вас будуть проблеми, — відповів торговець, зовсім трішки приструнивши коней: повністю зупиняти такого воза не варто, бо тоді його дуже важко зрушити з місця. — Там далі, глибше в Пантію, страшні морози, тому не чекайте зустріти необхідного торговця на дорозі до Імперії: все розпродають на місцях, а також одягають зростаючу з кожним днем армію. Все ж вибачте за такі слова, але варто було думати раніше.

— Важко не погодитися. Згаяного вже й конем не наздогнати, — кивнув Костянтин, коли ми вже проминулися з возом. — Доброї дороги.

— І вам теж, мандрівники, — помахав рукою торговець.

Чи то з сорому за наш стан, чи, може, просто від важких роздумів, а Костянтин дивився тільки вперед, так і не помітивши, що Карсо спершу сповільнився, а потім так і зовсім шпурнув назад. Повернувся він з двома пляшками вина, одну одразу ж запропонувавши мені та Ірен. Звісно ж, ми відмовилися, адже туманити розум завжди погано, а особливо в подорожі. Та й, як мені колись казали розумні люди, випивка не зігріває.