Розділ 12. Перейшовши кордон

Полудень, Землі Королівства Пантія

Дарма я переймався через того підозрілого типа. Останні дні приносили нам тільки тишу та спокій: ніхто не чіплявся, не намагався щось продати та навіть не виглядав підозріло. Всі, крім Карсо, все ж розчарувалися в моїй пересторозі. Можливо, Відьма б теж мене підтримала, але воші, що повзали по її мішку, відганяли будь-яке бажання підійти до неї та запитати.

Про те, що ми пройшли кордон між Імперією — від якої лишилася сама назва та Євіанна з невеликими територіями, — дали зрозуміти невеличкі стовпчики серед степу. Був би я менш уважним, то й узагалі міг їх прогледіти, а тому спершу це наштовхнуло мене на думку про те, що Пантія ніяк не відрізнятиметься від того, що я бачив раніше. Але відмінності швидко себе показали: на заміну рівному степу прийшла пагорбиста місцевість; час від часу зустрічалися дерева, яких було неможливо побачити на підступах до Євіанни; навіть таверни тепер не стояли, наче взялися нізвідки, а знаходили собі місце в селах.

Так, села — вперше побачивши подібний спосіб життя, я навіть здивувався. У таких поселеннях часто не знайти навіть коваля, не кажучи вже про когось рідкіснішого. Як мені пояснив Костянтин, селянам доводиться йти до іншого села за підковами чи цвяхами або ж запитувати торговців, що проїжджають повз. На щастя місцевих, це був також торговельний шлях.

— Зупинимося там? — запитала Ірен, щойно вдалечі показалося село.

Будинки в селах Пантії будувалися не менш дивно. Охайні будівлі з колод, пофарбованих у білий; солом’яні дахи у бідних та черепичні у багатих; біля кожного господарства красувалося бодай одне дерево з обмазаним червоною глиною стовбуром. Для мене це все було в дивовижу.

— Ні, до вечора ще довго, — відмовив Костянтин. — Доведеться заночувати в полі, якщо не дістанемося якогось прихистку до темряви.

Тим часом ми все наближалися до села, проїхали простим містком через невелику річку, проминаючи виноградники, а за ними й пасовище. Голів із десяток корів спокійно жували траву, жадібно поглядаючи й на виноград. Але варто було хоча б одній з них спробувати підійти до завітної смакоти, як один із хлопців покидав затінок під деревом та відганяв нахабу назад до стада.

Хлопчики в білих сорочках та з солом’яними капелюхами виглядали не дуже веселими, навіть настороженими. Нескладно було здогадатися, що причиною тому були не ми, а зелені спалахи, що вже декілька днів не вщухали навіть вдень. Я сам уже припинив їх помічати при сонці, але, як тільки темніло, то вже навіть не знав, куди дивитися, щоб їх не бачити. Часом навіть здавалося, що вони пробивалися крізь повіки. А про грім від тих спалахів і казати не варто — від нього нікуди не подітися.

— Як справи, хлопці? — ні з того ні з сього вирішив зав’язати розмову Костянтин. — У вас тут поки спокійно? Поки не з’явилася якась нечисть?

— Гримить та спалахує! — викрикнув найменший. — Всі з того бісяться, але поки нічого страшного не сталося.

Найменший і, як мені здалося, найхоробріший одразу ж поглянув на своїх друзів, і ті, ніби на підтвердження його слів, закивали. Далі слово взяв найстарший:

— Баба моя каже, що нам всім скоро гаплик, — невпевнено поділився він. — А ще каже, що однаково треба якось жити та не вішати носа.

— Не переймайтеся, хлопці, наш новий імператор обов’язково захистить не тільки жителів Євіанни, а й інші, нехай і колишні, провінції, — із гордістю та посмішкою сказав Костянтин. — Його звуть Патрокл, і він справді виправдовує це ім’я!

— В сраку твого імператора! В сраку Імперію! — неочікувано викрикнув найменший з хлопців, і всі троє, не дочікуючись наслідків, втекли за найближчий пагорб.

Клянуся своїми пальцями, відмичками та навіть життям: ще ніколи в житті не бачив, щоб обличчя Костянтина так червоніло. Навіть під час його постійних перепалок з Карсо він не виглядав таким розгніваним. Ми всі ледь стримувалися, щоб не засміятися.

— Як добре ти проводиш перемовини, — все ж сказала Ірен. — Ти ж маєш знати, як за межами Євіанни зневажають Імперію та будь-якого імператора.

І це справді так. Часто доводилося чути прокльони до Імперії навіть від тих, хто приїхав до Євіанни як біженець та непогано там влаштувався. Ніхто не забув старого імператора, що послав на смерть у Великий Ліс декілька армій, в яких були переважно новобранці з провінцій. Пантія й була однією з колишніх провінцій.

— Я думав, вони під страхом спалахів усвідомили, що без Імперії їм не встояти, — все ще з червоним лицем відповів Костянтин. — В Об’єднаних Князівствах теж не люблять Імперію, але тепер їх просто знищують пробуджені монстри та орди Каганату, що теж тікають від спалахів. Вони лише нещодавно погодилися на допомогу Імперії.

— Не чув, щоб вони на щось погоджувалися, — сказав Карсо. — Знаєш з особистих розмов із послами?

Здавалося б, ну куди ще більше червоніти? Але Костянтин знову відреагував своїм лицем, цього разу на натяк, що він з імператорського замку. Це мало б бути для нас секретом, але він явно недооцінив своїх нових друзів — людей, що не виживають без хитрості. Навіть Карсо якось дожив до своїх років, а тому все ж мав деякі клепки в голові.

— Чув від знайомого, — невпевнено відповів він та ніби випадково підігнав свого коня та коня Відьми сильніше, ніж було потрібно.

Переглянувшись між собою, я, Ірен та Карсо вирішили на деякий час трішки відстати від Костянтина, щоб дати йому заспокоїтися. Не дуже далеко, скоріше щоб він просто не чув наших розмов.