Розділ 11. На повні легені

Ранок, Нижнє Місто Євіанни

Стілець усе ж заторохкотів, та так, що ми з Ірен аж підскочили зі своїх місць. В її руці блиснув лезом кинджал, а я схопився за свого. Та все дарма, бо в дверях стояв сонний та роздратований Карсо. Він відбуцнув стільця, як шкідливого собаку, та позіхнув так, що було видно всі вісімнадцять зубів.

— Костянтин наказує збирати манатки та вирушати далі, — промовив він та криво зиркнув на мене, ніби я його зрадив. — Він уже біля коней, а їсти будемо — як він сказав — у дорозі.

Десь там, за містом та його стінами, сонце тільки показувалося на небі, а наша сонна компанія вже пробивалася крізь натовп піших міщан. Не такий уже й поганий ранок: легкий вітерець, повітря потроху прогрівалося, і не вистачало лише якихось співочих пташок, щоб це можна було назвати казкою.

Ліниво жуючи засушене м’ясо, так люб’язно куплене Костянтином, я намагався тримати коня поруч з попутчиками, щоб хоча б з декількох напрямків не очікувати нападу: час від часу я помічав дивних людей, тому моя пересторога стосовно замаху на мене ніяк не відпускала. Та зрештою всі перехожі просто йшли повз, то намагаючись не потрапляти під наших коней, то ніби навмисно під них лізучи.

— Може, краще з’їхати на менші вулиці та ними дістатися до виїзду? — запропонував Карсо.

— А там не так людно? Ми не заблукаємо? — посипав запитаннями Костянтин. — Дорога там теж йтиме прямо до воріт? Мій дід колись казав, що хто йде навпростець, той вдома не ночує.

Тепер я розумів слова Ірен про те, що мене можуть замучити його любов до приказок.

— Так, чистокровний ти наш, там можна навіть галопом, — відгризнувся Карсо. — Скільки ти взагалі разів за все життя бував у Нижньому Місті?

— Більше сотні, — спокійно відповів він. — Але жодного разу не з’їжджав з цієї дороги.

— Тобто ти жодного разу не бував у цій частині міста, — підсумував Карсо. — Там менше варти, а отже, небезпечніше для такої чесної людини, як ти, але верхи там буде швидше.

— Тоді звер… Гей! — зірвався на крик Костянтин.

З натовпу вибіг молодий чоловік та за мить зрізав з Костянтиненого коня сумку, після чого кинувся тікати в провулок.

— Стережи відьму! — крикнула Ірен й погнала коня в переслідування.

Я та Карсо приєдналися до неї.

Крадій біг швидко, а моментами навіть виникало відчуття, ніби й швидше за коней. Але в якусь мить ми все ж почали його наздоганяти, що не сильно-то й допомогло: прямо у нас під носом він увірвався до чийогось будинку, звідки в ту ж мить почувся наляканий жіночий крик. Швидко скочивши з коней, ми увійшли слідом за ним, але не побачили нічого, окрім наляканої господарки та розпахнутих дверей, що вели у невеличкий двір, а за ним і на іншу вулицю.

Без зайвих слів ми з Ірен побігли у ті відчинені двері, а Карсо лишився десь позаду. Воно й не дивно: з його зростом без коня важко наздогнати навіть підлітка.

Знову знайти втікача було нескладно, адже люди, повз яких він пробіг, з цікавістю поглядали то на нас, то в необхідному напрямку. Ми знову вчепилися крадію в хвоста, цього разу на своїх двох. Йому до цього довелося тікати від вершників, і тоді це забрало в нього сили, а тому я вже відчував, що ще трішки — й мої чи Іренині пальці вхопляться за його комір. І краще йому дати себе спіймати, інакше я б міг пустити йому стрілу в коліно.

Він завернув у наступний провулок прямо в момент, коли я майже його зловив, але від долі все ж не завжди можна втекти: коли він пробігав повз відчинені двері, щось з-за них блиснуло та знову сховалося. Пробігши ще із десяток метрів, утікач захитався та впав.

Усміхнений Карсо показався з-за дверей перш ніж ми добігли до втікача. В руках нашого друга виблискував ніж, а від дверей та до самого нещасного рясніли краплини крові.

— Зелений ще, молокосос, — гордовито сказав Карсо, приєднуючись до нас у спостереженні за останніми митями життя злодюжки. Помітивши, що кров наближалася до сумки, він вихопив її з руки мерця та заглянув усередину: — Сувої та корона з чорного металу. Дорога?

Він уже зібрався засунути руку до сумки, але Ірен встигла раніше.

— Не дорожча за життя, — відповіла вона та забрала сумку, після чого озирнулася на стару жінку, що, беручись за поперек, наближалася до нас, втупившись поглядом під ноги. Зрештою вона зайшла до дверей, звідки вийшов Карсо, так нас і не помітивши, або ж удавши, що не помітила, як і було заведено в Нижньому. — Ходімо назад, бо в нас справді мало часу.

Довелося ще зайти по коней, яких, на мій подив, ніхто не вкрав, а вже потім ми повернулися до Костянтина так швидко, як могли.

— То що там? — запитав Костянтин, щойно Ірен передала йому сумку, й він, попередньо перевіривши вміст, взявся чіпляти її на коня.

— Карсо його спіймав, — не вдаючись у деталі, відповіла вона та розгледіла пару кривавих плям на сумці, яких сам Костянтин не помітив.

— Справді? — подивувався Костянтин, прикриваючи сумку ковдрою, щоб та не так кидалася в очі пересічним. — Не думав, що колись це скажу, та ти молодець, Карсо. Без вмісту цієї сумки наша подорож не мала б сенсу.

— Так, бачив би ти, як я його полоснув ножем, — Карсо хвалькувато повторив руками той удар. — Затаївся за дверима, розгледів його через щілини між дошок і як різонув… Він і сам помітив лише, коли вже пробіг із десяток кроків.