Розділ 10. Нові друзі

Ранок, Середнє Місто Євіанни

Це була найдовша ніч у моєму житті: найстрашніша та найбезнадійніша. Весь час, поки я потроху пробирався до магазину Гартвіна, я чув важкі кроки статуй, крики наляканих скелетом міщан. Часто здавалося, ніби переслідувачі знали, де я був, принаймні знали, в якому напрямку йшов.

Дійшло до того, що я навіть почав переривати свої кишені та сумку, сподіваючись знайти якусь магічну дурню, що вела їх за мною. Але ні, абсолютно нічого незнайомого так і не нарив. У мене були здогадки, що те кілечко могло вивести їх на мене, але від нього я здихався вже досить давно.

Та чого обтяжувати себе зайвими думками?

На моє щастя, вже під ранок, коли вулиці наповнилися людьми, я припинив чути щось незвичне. Ніби все те, що було вночі, — сон. Я відчув дивне полегшення, коли дістався необхідних дверей та безцеремонно туди увійшов, зловивши здивовані погляди.

— Ранувато ти, — сказала Ірен, що якраз про щось розмовляла з Гартвіном над мапою.

— Вирішив прийти раніше, щоб заодно припасти щось із товару, — відповів я, намагаючись здаватися спокійним.

— Так, тобі давно пора купити нового плаща, — відповіла вона, дивлячись на порізану тканину.

Якщо скажу, що за мною міг прийти хвіст, то мене одразу ж викинуть надвір, щоб сам розбирався з проблемами. Краще моїм новим друзям не знати, що сталося цієї ночі.

— Знижки не буде, — буркнув Гартвін та приглядівся до мене так, ніби думав, що, тільки зайшовши у двері, я вже щось у нього вкрав.

— Десяток стріл та колчан, — сказав я та почав знову копирсатися в пожитках, вишукуючи монети.

Ірен поглянула на мене з насмішкою, ніби не вірячи, що в такого майстра могли бути проблеми з грошима. Маю визнати, що з кожною знайденою монетою мені навіть ставало якось соромно.

— Ось, найдешевший колчан та стріли, — позбиравши монети, відказав Гартвін та знову взявся розглядати мапу. Що він там міг побачити, я й гадки не мав.

Я теж підійшов до них та поглянув. Мені часто траплялися мапи, але таку порожню зустрів вперше: для мене звичніше бачити райони міста та плани будівель, ніж просто безкраї поля та тракти, що вели кудись у далечінь. Спершу я глянув на позначку Євіанни, а потім пройшовся поглядом по дорозі, що привела прямо до пальця Ірен: якраз там була наведена вуглинкою мітка.

— Тут замок Чорної Партії, побудований ними на руїнах якогось села, — промовила вона з усією серйозністю: добре, з такими завжди легше мати спільну справу. — Дорога займе мінімум сімнадцять днів туди та сімнадцять назад, без урахування часу на те, щоб покинути Євіанну.

— Додамо ще день чи два на розвідку, — промовив я, сподіваючись, що Вамору за цей час і справді переріжуть горлянку його ж колеги.

— Часу обмаль, бо… — почала відповідати Ірен, але була перервана.

У наступну мить я вже був готовий зірватися з місця та тікати куди тільки можна, коли двері до магазину відчинилися за моєю спиною. На моє щастя, це була двійка чоловіків, один з яких і близько не був схожий на когось, кого б міг найняти Вамор.

Старших років, у міру сивий, вусатий двометровий мечник був одягнений у білу накидку поверх латів; на спині красувався меч, мабуть, із мене висотою. Обличчя у здорованя було добрим, але серйозним. Загалом здавався кимось із дуже й дуже багатого роду. Особливо багатим виглядав меч, чиє руків’я прикрашала ціла купа дорогоцінного каміння.

А от другий зайдешній чоловік мав вигляд досить комічний: худорлявий молодик, який навіть поруч зі мною здавався б карликом, а на контрасті зі здорованем-мечником так і зовсім походив на дитину. Але в дітей, як правило, на відміну від нього, на місці всі зуби та не таке озлоблене лице.

Вони обидва поглянули на мене: спершу оцінюючи, а потім зі зневагою. Особливо я не сподобався здорованеві, чого він навіть не думав приховувати.

— Це він? — запитав він в Ірен своїм важким глухим голосом.

— Так, він, — кивнула вона та склала мапу до своєї сумки. — Я свого посіпаку привела, а де твоя?

Посіпаку? Попри все, таке звання мене обурило, але я вирішив промовчати.

— Вона чекає назовні, — спокійно відповів здоровань.

— Страшна як сука сама смерть, — гиденько посміявся беззубий.

— Дурний язик — голові не приятель , — сказав мечник та вийшов надвір. — Не тягнімо час.

Дуже швидко магазинчик покинули всі, крім власника. Я виходив останнім, а тому став свідком того, що здоровань уже осідлав свого коня, теж породистого та з виду дорогого; таких можна побачити лише в очільників лицарських орденів чи вищих чинів міської варти.

Та було дещо, що змусило мене приєднатися до Ірен у її стовбиченні та спогляданні того, кого привів із собою здоровань-мечник. Жінка в чорному лахмітті, що віддалено могло б здатися траурною сукнею, сиділа на окремому коні та мала на голові мішок; на руках кайдани, ланцюг від яких кріпився до мечникового коня.

— Це вона потрібна для ритуалу? — запитала Ірен, нарешті вийшовши зі ступору.

— Так, — коротко відповів мечник. — Сідлайте коней.