Розділ 9. Доля вирішить за тебе

Пізній вечір, Середнє Місто Євіанни

Аріберта не було видно вже понад добу, але, що найважливіше, — не було чутно. Старий усе переписував ті книги десь у своїй кімнаті. І це добре вплинуло на настрій його учнів: посмішки тільки й блищали на їхніх обличчях. І особливо радісно було в їдальні, куди доля завела мене цього вечора. Деякі його учні навіть притягли сюди з собою книги, що, взагалі-то, було заборонено.

Їжу, яка тут виявилася не такою вже й поганою, мені насипала кухарка, після чого з кам’яним обличчям втупилася в наступного охочого отримати свою порцію. Погляд у неї був важким, дивилася на інших як на шкідливих комах.

Я оглянувся, не побачивши жодного вільного столу, а тому одразу ж вирішив, що поїсти можна і в своїй вежі. Спілкуватися з підлеглими Аріберта мені не хотілося, бо банально не було до них діла. Досить скоро я пройшов між двох статуй, зачинив за собою двері та почав своє сходження до нового гнізда. Руки в мене завжди були сильні, а тепер і ноги теж будуть: спробуй так по декілька разів на день підійматися гвинтовими сходами на вежу. Навіть коліна вже майже звикли та не нили.

Вже наступного ранку я маю бути в Гартвіна, де на мене чекатиме Ірен з іншими «колегами». І чим ближче до сходу сонця, тим більше я сумнівався. Може, варто просто не прийти на місце зустрічі? Тут, у Великій Бібліотеці, було все необхідне, і я міг би перечекати буяння Вамора, не покидаючи міста. Та з іншого боку, це все ще була нагода заробити багато золота: такої кількості я ще не отримував.

Сам дивуючись своїй жадобі до грошей, я замкнувся у своїй кімнаті та поставив миску на два ящики, а сам сів біля них на ліжко. На підлозі догорала свічка. Так, моє гніздечко обставленим не назвеш, не завадить десь знайти хоча б стільця. І що найнеприємніше, за роздумами навіть зник апетит, а тому торкатися їжі я не поспішав, цілком занурившись у думки.

Щось підказувало мені, що це небезпечна справа, а те, що я ніколи раніше не покидав стін Євіанни, — лякало. Що там зараз за межами міста, під час цих зелених спалахів на небі? Монстри, різна нечисть та інша гидота. Не думав, що колись скажу це, та я почуватимуся в небезпеці без храмовників та міської варти.

Повністю втративши бажання втамувати голод, я вдивився у вікно. Там уже було темно, блимали слабкі зелені спалахи, що, як мені здалося, минулої ночі були сильнішими. Це не означало, що вони слабшають та скоро зникнуть, просто весь час так і було: однієї ночі від них спокою немає, а іншої — тиша. Часом навіть здавалося, наче це було схоже на ритми серця: спокійне ритмічне биття, а потім сильне та хаотичне, наче в людини, що втікала від страшного звіра.

Вставши з ліжка, я підійшов до вікна та відчинив його, після чого одразу ж почувся ледь чутний грім. Його не мали чути ті, хто був ближче до землі, приховані за будинками та міськими стінами.

Та попри бажання й справді зрозуміти, чи не здалася мені схожість з ударами серця, я завмер на місці. Клятий клаптик паперу, який я раніше закріпив на вікні, тепер лежав на підлозі. Це не я необережно відкрив вікно — це хтось його відчиняв раніше, поки я був відсутнім. Я одразу ж знову зачинив вікно, щоб поглянути у слабке відображення в його склі: ліжко, два ящики замість стола та миска на них, свічка на підлозі. Ніхто ніде не міг сховатися, особливо під ліжком, яке було досить високим. В якусь мить я вже був готовий повірити, що мені просто здалося, але швидко прийшло усвідомлення — балки під конусним дахом вежі.

Одночасно з тим, як підняв погляд догори, я ухопився за руків’я кинджала.

Що я очікував там побачити? Можливо, людину чи якусь живу статую: в такому випадку я б уже мав якийсь досвід для втечі. Але те, що сиділо на балці, пронизуючи своїм поглядом, змусило мене заклякнути не стільки від страху, скільки від нерозуміння. Це був скелет, укутаний чорним густим туманом, що повторював форми людського тіла. Очі світилися синім, а кістляві руки стискали вигнуті кинджали. І те, що казало про цю істоту найбільше, — ті гроші, що я сховав раніше на балці, тепер звисали в капшуку, стиснутому в його зубах. Грошенята скелет любив, а отже, його найняли.

Бажання жити я не втратив, а тому одразу ж змусив себе діяти, відскочивши вбік та схопившись за свою сумку та лук. Та тільки я зібрався відкрити двері та втекти сходами до бібліотеки, як скелет опинився поруч та замахнувся кинджалом у бік моєї шиї. Від першого леза я ухилився, при цьому ледь не приклавшись потилицею об двері, а ось від другого випаду прикрився луком. На щастя, гномський метал цього удару навіть не відчув.

Надію подавала та незначна сила, з якою скелет завдавав ударів: бив не сильніше за людину, адже не мав її ваги. Втім, він усе ще був для мене небезпечним: я відчув себе мухою в павучому лігві, з якого було лише три шляхи для порятунку: у двері, які він не дасть мені відчинити; у вікно, в яке я ще можу встигнути викинути ту мотузку, що прив’язав до балки зверху; і зрештою міг утекти на той світ, що б там не було. Останній варіант я, зі зрозумілої причини, вирішив відкинути, сконцентрувавшись на вікні.

Знову до мене понеслося лезо кинджала, а за ним одразу й друге. Від першого я ухилився, друге — відвів від себе луком. Для цієї нечисті мої спроби захиститися, мабуть, здавалися смішними, втім я не планував на цьому закінчувати. Щойно скелет знову замахнувся, я з усієї сили вдарив його ступнею в те місце, де в нього мав бути живіт. Моя підошва добряче врізалася в його хребет, але той витримав. Звісно, було б добре, якби він просто розлетівся на уламки, але, навіть збивши його з ніг, я вже був задоволений. Він немертвий скелет, а отже, я не зможу його заколоти чи ще якось вбити, але й плюси в цій ситуації теж були: він був занадто легким, щоб ось так встояти перед моїми ударами. Це додавало оптимізму.