Розділ 8. Чорна Партія

Ранок, Середнє Місто Євіанни

Прокинутися від співу птахів за вікном? Від запаху смачної їжі? Ні, я прокинувся від криків Аріберта, що доносилися десь знизу й яким вистачило сили піднятися до мене нагору, до моєї вежі.

— Як можна було так погано написати це слово?! — закричав він десь знизу.

Схоже, старий зібрався до мене в гості, раз його було так добре чутно: він відкрив двері до вежі, тому я й чув цей галас.

— Тобі дали роботу для новачків, і не треба багато розуму, щоб просто переписати текст з однієї книги до іншої!

Чутно було лише старого бібліотекаря, адже лише він наважувався підіймати голос у цьому закладі. Взагалі я б краще бігав містом від живих статуй, ніж був би його підлеглим. І, на моє щастя, ми радше були діловими партнерами.

— Пішов геть звідси! — закричав він та грюкнув дверима.

Поки Аріберт повільно підіймався до мене, я насилу встав з ліжка та взявся за свою сумку. Вночі я не став будити старого, тому його книги все ще були в мене. Звісно ж, я не проґавив нагоди їх почитати, але чогось про живих статуй я так і не знайшов. Книги виявилися для мене безкорисними, якщо не враховувати те матеріальне, що я за них отримаю.

Не чекаючи, поки він постукає, я відчинив двері перед його носом, після чого відступив убік, запрошуючи цим самим зайти. Одна з кишень на його мантії від чогось провалювалася, і я вже відчував запах золота.

— Ти взагалі не спиш, Курте? — запитав він здивовано. — Всю ніч на ногах і навіть не ліг поспати?

Спершу я подумав, що він так жартував, але, судячи з погляду, він справді не розумів, що міг мене розбудити.

— Ось книги, — сказав я та дістав із сумки те, чого він так бажав. — Всі три, як і домовлялися.

Старий Аріберт в одну мить наче перемінився: перетворився зі строгого бібліотекаря у сиву дитину, що не могла натішитися новими іграшками. Здавалося, він не міг повірити, що мені вдалося дістати ці книги. Щоправда, поки він стояв паралізованим від здивування, мені довелося самому вкласти їх йому до рук.

— Курте, — все ж сказав він та, здавалося, був готовий мене розцілувати. — Ходи, я тебе обійму!

Я відступив на крок.

— Аріберте, тримай себе в руках, — сказав я та кивнув, спрямовуючи його погляд до його ж важкої кишені. — Я це не заради обіймів робив.

— Добре, добре, злодіє, — посміявся він та дістав з кишені невеликий мішечок. — Ось твої монети. Ну і, звісно ж, тепер ця вежа твоя.

Він кинув мені капшук, і, щойно я його спіймав, то прийшов до висновку: двадцять чи двадцять одна золота монета, судячи з ваги. Могло бути й більше, звісно, але своє гніздечко теж багато вартувало. Тепер у мене є свій власний дім, і відчуття від цього в мене були змішаними: відчув себе… старіючим?

— Потрібно якомога скоріше передати їх до Вищого Міста, — сказав він та на якусь мить завмер у роздумах. — Але, з іншого боку, мені ніхто не заборонить зробити копії для нашої бібліотеки.

Я вирішив промовчати, щоб не подовжувати перебування Аріберта в моїй вежі. І це спрацювало: знову задумавшись, він повільно поплентався сходами донизу. Шкода лише, що знову заснути я найближчим часом не зможу, як і завжди буває, коли мене розбудять.

Чи міг я вважати, що тепер у безпеці від живих статуй? Можливо, це справді так, адже важко уявити, що Герміна змусить своїх кам’яних подружок і далі на мене полювати. Все ж варто їм лише трапитися на очі варті чи храмовників, як уже на них оголосять полювання. А от люди Гільдії Злодіїв від мене не відстануть, це вже точно.

Робити було нічого, тому я вирішив сходити до старого продавця, в якого купував припаси для викрадення книг. Все ж тоді він сильно задер ціну, але це не завадить мені спробувати поліпшити репутацію в його очах: кращий спосіб отримати знижки поруч із новим домом. Хочу чи ні, а доведеться якось з ним попрацювати. Можливо, отримаю якусь легку роботу, яка не буде вважатися чимось, що перериває моє «залягання на дно». Скажімо інакше: влізти до якогось будинку звичайного торговця та викрасти звідти щось — це для мого рівня майстра взагалі не робота.

Взявши з собою трішки монет, інші я сховав на балці під стелею. На щастя, я вже помітив, що щурів у бібліотеці не бувало, тому мої збереження вони нікуди не затягнуть.

У самій бібліотеці, проходячи повз стелажі, я став мовчазним свідком того, як Аріберт роздавав накази своїм учням, а сам зібрався особисто скопіювати принесені мною книги. Що ж, удачі йому з цим.

На виході я зупинився поруч із храмовниками та оглянувся, чи не вешталися дивні люди поруч із бібліотекою. Як мені здалося, ніхто мене тут не пас, а тому я вирішив йти далі. Ні, це не означало, що дивних людей не було, але тих, хто був схожий на можливих переслідувачів, я не помітив. Як приклад, прямо перед бібліотекою троє чоловіків тягли віз із кліткою, накритою тканиною.

Можна було б подумати, що там перевозять якогось раба чи тварину, але той стукіт по залізних решітках клітки був уже занадто дивним. Чекати довго не довелося, і, зупинивши віз серед вулиці, де зібралося вдосталь народу, один із чоловіків стягнув тканину з клітки.

— Пустимо подивитися зблизька кожного, хто заплатить один срібняк! — закричав інший.