До світанку

— Той, хто змусив вас усіх забути.

Канна не відводила погляду від чорного символу на склі.

— Але хто це?

Сю Лун не відповів.

Він підійшов до вікна й обережно торкнувся пальцями скла.

Чорний знак почав повільно зникати.

Наче його ніколи й не було.

Юкі нахмурився.

— Ви знали, що він з'явиться?

— Я боявся цього.

— А Рейкі?

Сю Лун повернувся до них.

— Він знає більше за мене.

Канна здивовано подивилася на нього.

— Тоді чому він нічого не пояснив?

— Бо часу в нього майже не залишилося.

— Для чого?

Сю Лун подивився на годинник.

— До світанку.

Канна одразу згадала його слова.

«Нам потрібно знайти старий міст до світанку.»

Вона підвелася.

— Тоді ми повинні йти.

— Ні, — одразу сказав Сю Лун.

— Дідусю, якщо Рейкі сказав, що треба знайти міст…

— Саме тому я й кажу, що не можна.

Юкі нахмурився.

— Але якщо ми залишимося тут, що зміниться?

Сю Лун подивився на нього.

— Біля мосту почалося все, що зараз відбувається.

Канна тихо запитала:

— І там це закінчиться?

Сю Лун не відповів.

Цього було достатньо.

Канна взяла куртку.

— Я йду.

— Канно…

— Я сімнадцять років не знала, що зі мною сталося. Якщо відповідь справді там, я не можу просто сидіти й чекати.

Юкі одразу встав.

— Я піду з тобою.

Сю Лун кілька секунд дивився на них.

Потім узяв ліхтар.

— Тоді я теж піду.

Канна здивовано подивилася на нього.

— Ти ж казав, що не можна.

— Я казав, що вам не можна йти самим.

Він накинув пальто.

— Якщо міст справді існує, я маю бути там.

Канна, Юкі та Сю Лун вийшли з будинку.

Дощ майже припинився.

Над лісом висів густий туман, а вузька стежка губилася між деревами.

Сю Лун ішов попереду з ліхтарем.

Юкі тримався поруч із Канною.

Вона мовчала.

Чим ближче вони підходили до лісу, тим сильніше відчувала знайоме напруження.

Наче це місце чекало на неї.

— Канно, — тихо сказав Юкі.

— Що?

— Ти нормально почуваєшся?

Вона кивнула.

— Так.

Але це було не зовсім правдою.

Знак на її зап'ясті ставав дедалі теплішим.

Сю Лун раптом зупинився.

— Далі обережно.

Попереду крізь туман уже виднівся міст.

Старий дерев'яний міст.

Той самий.

Канна завмерла.

Перед очима все попливло.

— Я пам'ятаю…

Юкі одразу повернувся до неї.

— Що?

— Тут я вже була.

Вона зробила крок уперед.

— Сімнадцять років тому.

Сю Лун нічого не сказав.

Канна повільно ступила на міст.

Один крок.

Другий.

І раптом усе навколо змінилося.

Дощ.

Ліс.

Сонячне світло крізь дерева.

Дитячий сміх.

Канна побачила себе маленькою.

Вона стояла на цьому самому місці.

Поруч був Рейкі.

А трохи далі — ще троє дітей.

Канна не могла розгледіти їхніх облич.

— Ми всі були тут… — прошепотіла вона.

Раптом з'явився інший спогад.

Рейкі тримав її за руку.

— Не бійся.

— А що буде?

— Ти забудеш.

Маленька Канна насупилася.

— Чому?

Рейкі подивився кудись убік.

— Бо так буде безпечніше.

Картинка змінилася.

Тепер Канна стояла сама.

Перед нею була та сама дівчина, обличчя якої вона не могла розгледіти.

Дівчина говорила щось.

Але слова губилися в шумі дощу.

Потім Канна побачила Сю Луна.

Він стояв біля краю лісу.

Він кричав її ім'я.

Рейкі намагався кудись її відвести.

А потім…

Темрява.

Канна похитнулася.

— Канно!

Юкі схопив її за руку.

Але вона вже майже не чула його.

Перед очима знову був ліс.

Тепер вона бачила все набагато чіткіше.

Рейкі.

Підвіску.

Чотири знаки.

Чотирьох дітей.

Обіцянку.

І те, як спогад був стертий.

Канна зробила ще один крок.

Дерев'яна дошка під ногою виявилася слизькою.

Вона втратила рівновагу й упала.

— КАННО!

Юкі встиг схопити її за руку, але Канна вже заплющила очі.

Її свідомість провалилася в сон.

Вона знову стояла на мосту.

Але тепер поруч нікого не було.

Туман закривав ліс.

Попереду стояла дівчина.

Канна не знала її.

Принаймні так їй здавалося.

— Хто ти? — запитала вона.

Дівчина мовчала.

— Чому я тут?

Вона повільно підняла голову.

— Ти нарешті згадала.

Канна нахмурилася.

— Що?

— Усе.

Навколо почали з'являтися уривки спогадів.

Сю Лун.

Рейкі.

Діти.

Старий міст.

Знаки.

А потім — темна кімната, де хтось говорив про те, що пам'ять Канни потрібно стерти.

Канна відступила.

— Ні…

Дівчина дивилася на неї.

— Ти повинна зникнути.

— Що?

— Ти не людина з цим знаком.

Канна застигла.

— Я… що?

— Ти просто істота.

Канна похитала головою.

— Ні. Це неправда.

Дівчина зробила крок ближче.

— Усі, хто тобі дорогий, повинні зникнути.

Канна відчула страх.

— Навіщо?

Дівчина подивилася їй просто в очі.

— Особливо Юкі.

— Не чіпай його!

Канна різко зробила крок уперед.

Але дівчина вже відходила в туман.

— Якщо ти залишишся, він постраждає.

— Хто ти?!

Дівчина не відповіла.

Лише перед тим, як зникнути, тихо сказала:

— Згадай, ким ти була до того, як тебе знайшли.

Туман поглинув її.

Канна залишилася сама.

— Зачекай!

Вона побігла вперед.

Але міст під ногами почав зникати.

Канна простягнула руки.

— Юкі!

І прокинулася б не змогла.

— Канно!

Юкі стояв біля неї на колінах.

Сю Лун присів поруч.

— Вона не реагує.

— Канно, чуєш мене?

Юкі обережно покликав її ще раз.

Нічого.

Сю Лун перевірив, чи вона дихає.