Те, що Сю Лун приховував

Канна ще кілька секунд дивилася на записку.

«Не довіряй тому, хто першим скаже, що хоче тебе врятувати.»

— Це він залишив? — запитала вона.

Сю Лун забрав записку з її рук.

— Не знаю.

— Але він щойно був тут.

— Я знаю.

— Ти сказав, що це не Рейкі.

Сю Лун подивився на неї.

— Я сказав, що постать за вікном була не Рейкі.

Канна нахмурилася.

— Тоді чому ти одразу зрозумів, що він прийде?

Сю Лун важко зітхнув.

— Бо я чекав цього моменту.

Юкі різко підняв голову.

— Ви знали, що Рейкі повернеться?

— Так.

— І нічого нам не сказали?

— Я не знав, коли саме.

Канна стиснула кулаки.

— Дідусю, я хочу знати правду.

Сю Лун довго мовчав.

Потім підійшов до старої шафи.

Відкрив її.

На самому дні лежав товстий альбом.

Він поклав його на стіл.

— Тоді подивися.

Канна сіла поруч із Юкі.

Сю Лун відкрив першу сторінку.

Там були фотографії.

Маленька Канна.

Рейкі.

Ще двоє дітей.

Іноді вони стояли біля будинку.

Іноді — біля річки.

А на кількох фотографіях був той самий старий міст.

Канна провела пальцем по фотографії.

— Ми справді всі були друзями?

— Так.

— Тоді чому я нічого не пам'ятаю?

Сю Лун перегорнув сторінку.

На ній була фотографія маленької Канни, яка тримала той самий браслет.

— Бо після того дня тобі довелося забути.

Юкі подивився на нього.

— Хто змусив її забути?

Сю Лун похитав головою.

— Ніхто.

Канна здивувалася.

— Тоді як?

— Ти сама попросила.

Канна завмерла.

— Я?

— Так.

Сю Лун подивився їй просто в очі.

— Ти сама сказала мені: «Я не хочу більше пам'ятати».

Канна відчула, як у голові з'явився біль.

Перед очима промайнув короткий образ.

Маленька вона.

Дощ.

Брудна дорога.

Сю Лун тримає її за плечі.

Вона плаче.

— Дідусю, забери це.

— Що?

— Пам'ять.

Сю Лун дивиться на неї з болем.

— Ти впевнена?

Маленька Канна киває.

— Я хочу забути Рейкі.

Спогад обірвався.

Канна різко відсахнулася від фотографії.

— Ні…

Юкі подивився на неї.

— Ти згадала?

Вона кивнула.

— Я сама попросила забути його.

Сю Лун тихо сказав:

— Бо ти боялася того, що сталося біля мосту.

— Що там сталося?

Він не відповів.

Канна подивилася на нього.

— Дідусю.

— Ти ще не готова.

— Я вже сімнадцять років нічого не знаю!

Сю Лун мовчав.

Юкі поклав руку на стіл.

— Тоді хоча б скажіть, чому Рейкі повернувся.

Сю Лун нарешті відповів:

— Бо він вважає, що тоді не зміг тебе врятувати.

Канна тихо запитала:

— Від кого?

Сю Лун подивився на фотографію чотирьох дітей.

— Від самого знака.

Канна мовчала.

— Але я не розумію, — сказала вона. — Як знак може щось зробити?

Сю Лун узяв браслет.

— Це не просто знак.

Він показав чотири металеві вставки.

— Колись я думав, що це просто старий символ. Але після того літа зрозумів: він пов'язує вас чотирьох.

— І що буде, коли мені виповниться сімнадцять?

Сю Лун подивився на неї.

— Зв'язок завершиться.

— І що тоді?

— Ти повинна будеш зробити вибір.

— Який?

— Пам'ятати все… або забути назавжди.

Канна завмерла.

Юкі тихо запитав:

— А якщо вона відмовиться?

Сю Лун похитав головою.

— Тоді знак вибере замість неї.

Канна подивилася на своє зап'ястя.

— А Рейкі?

— Він уже зробив свій вибір.

— Який?

Сю Лун опустив очі.

— Він вирішив знищити знак.

Юкі насупився.

— Тому він і зник?

— Так.

— І що сталося?

Сю Лун відповів не одразу.

— Він не зміг.

Канна тихо сказала:

— Тому він повернувся.

— Так.

Сю Лун закрив альбом.

— Але тепер проблема в іншому.

— Яка?

— Рейкі більше не хоче просто знищити знак.

Канна подивилася на нього.

— А що він хоче?

Сю Лун підняв очі.

— Він хоче, щоб ти згадала все.

Канна замовкла.

— Але чому?

Сю Лун відповів:

— Бо тільки ти знаєш, як усе почалося.

За вікном знову блиснула блискавка.

І цього разу на склі з'явився новий знак.

Не сріблястий.

Чорний.

Юкі повільно підвівся.

— Дідусю…

Сю Лун подивився на вікно.

Його обличчя змінилося.

— Це вже не Рейкі.

Канна відчула холод.

— Тоді хто?

Сю Лун мовчки дивився на чорний символ.

А потім тихо сказав:

— Той, хто змусив вас усіх забути.