Час закінчується

— Рейкі?..

Ім'я саме зірвалося з губ Канни.

Постать за вікном не рушила.

Лише дощ продовжував падати між нею та будинком.

Юкі підійшов ближче.

— Ти впевнена?

Канна не відповідала.

Вона дивилася на незнайомця, намагаючись розгледіти обличчя.

Щось у його поставі.

У тому, як він стояв.

У тому, як тримав руку.

Усе це здавалося знайомим.

Але пам'ять не давала чіткої відповіді.

— Я не знаю, — нарешті сказала вона. — Я просто… відчула.

Сю Лун підійшов до вікна.

Побачив постать.

І тихо сказав:

— Це не він.

Канна різко повернулася.

— Ти впевнений?

— Так.

— Звідки?

Сю Лун не відповів.

Постать тим часом опустила руку.

А потім розвернулася.

Зробила кілька кроків у бік лісу.

— Він іде, — сказала Канна.

Юкі вже рушив до дверей.

— Я перевірю.

— Ні, — різко сказав Сю Лун.

Юкі зупинився.

— Чому?

— Бо саме цього від тебе й чекають.

У кімнаті знову стало тихо.

Юкі повільно повернувся.

— Ви знаєте, хто це?

Сю Лун дивився на двері.

— Думаю, знаю.

— Хто?

Сю Лун відповів не одразу.

— Людина, яка багато років стежила за тим, щоб Канна не згадала минуле раніше часу.

Канна насупилася.

— Але навіщо?

— Щоб захистити її.

Юкі здивовано подивився на нього.

— Захистити?

— Так.

— Тоді чому вони надсилають погрози?

Сю Лун похитав головою.

— Бо страх іноді здається людям простішим способом захистити когось.

Канна мовчки дивилася у вікно.

Постать уже зникла.

Але її присутність ніби залишилася в кімнаті.

Сю Лун повернувся до столу.

Поклав фотографію поруч із коробкою.

— Є ще дещо, що ти повинна знати.

Канна сіла навпроти нього.

Юкі залишився поруч.

— Що?

Сю Лун відкрив коробку.

Дістав старий браслет.

На ньому було чотири маленькі металеві вставки.

Три залишалися темними.

А четверта ледь світилася.

Канна подивилася на нього.

— Це…

— Твій браслет.

— Я його пам'ятаю.

Сю Лун усміхнувся.

— Ти носила його, коли була маленькою.

Канна обережно торкнулася браслета.

І в ту ж мить її охопив спогад.

Вона знову стояла на ґанку.

Їй було сім років.

Сю Лун сидів поруч.

У руках у нього був цей браслет.

— Дідусю, а навіщо тут чотири знаки?

— Щоб пам'ятати.

— Кого?

Сю Лун подивився на неї.

— Людей, яких ти зустрінеш.

— А якщо забуду?

Він тихо усміхнувся.

— Тоді знак нагадає.

Маленька Канна нахилилася ближче.

— А коли?

Сю Лун подивився в бік лісу.

— Коли настане потрібний час.

Спогад зник.

Канна різко вдихнула.

— Він уже тоді знав.

Сю Лун кивнув.

— Так.

— Про Рейкі?

— Про багато більше.

— Тоді скажи мені все.

Сю Лун подивився їй в очі.

— Я можу розповісти тобі лише те, що пам'ятаю сам.

Він поклав браслет на стіл.

— Але є одна річ, яку ти повинна зрозуміти.

— Яка?

— Рейкі не залишив тобі цю історію.

Канна насупилася.

— А хто?

Сю Лун подивився на чотири знаки.

— Ви четверо знайшли її разом.

Юкі одразу запитав:

— Тобто вони знали одне одного?

— Так.

Канна подивилася на фотографію.

— І я все забула?

— Не все.

— Що залишилося?

Сю Лун тихо відповів:

— Те, що мало привести тебе сюди.

Раптом браслет на столі здригнувся.

Один із темних знаків засвітився.

Канна завмерла.

Юкі нахилився ближче.

— Це нове?

Сю Лун дивився на браслет із тривогою.

— Ні.

— Тоді що відбувається?

Сю Лун підняв голову.

— Один із них теж згадав.

Канна відчула холод.

— Хто?

Сю Лун не встиг відповісти.

Телефон Юкі завібрував.

Він дістав його.

Нове повідомлення.

Невідомий номер.

Юкі відкрив.

«Ви вже в будинку.»

Він показав екран Канні.

Наступне повідомлення прийшло через секунду.

«Не шукайте четвертого.»

Канна подивилася на Сю Луна.

— Четвертого?

Сю Лун мовчав.

Юкі прочитав останній рядок уголос:

— «Бо він уже шукає вас.»

За вікном раптом згасло світло на вулиці.

Будинок занурився в темряву.

Канна здригнулася.

Сю Лун одразу підвівся.

— Ніхто не виходить із будинку.

— Дідусю, що відбувається?

Він подивився на неї.

Цього разу в його очах не було звичної спокійної усмішки.

— Схоже, Канно…

Він узяв зі столу старий браслет.

— чекати до твого сімнадцятого дня народження вже не збираються...