Ті, хто чекають

— Він уже повернувся.

Канна не одразу зрозуміла його слова.

— Хто?

Сю Лун не відповів.

Його погляд залишався на її зап'ясті.

Знак світився крізь тканину рукава слабким сріблястим світлом.

Юкі підійшов ближче.

— Ви сказали, що Рейкі повернувся.

Сю Лун повільно кивнув.

— Так.

— Але звідки ви це знаєте?

Сю Лун перевів погляд на нього.

— Бо знак не реагує без причини.

Канна стиснула руку.

— Тоді де він?

— Не знаю.

— Ви щойно сказали, що він повернувся!

— Повернення не завжди означає, що людина вже стоїть перед тобою.

Канна замовкла.

Юкі насупився.

— Тоді що це означає?

Сю Лун подивився у вікно.

Дощ уже стукав по склу сильніше.

— Це означає, що він знову почав рухатися.

— Куди?

— До тебе.

Канна відчула, як у грудях стало важко.

— Чому?

Сю Лун довго мовчав.

Потім підійшов до старої шафи й дістав ще одну річ.

Цього разу — невеликий конверт.

Папір пожовтів від часу.

На ньому не було адреси.

Лише одне ім'я.

Канна.

Вона завмерла.

— Це для мене?

— Так.

— Хто його залишив?

Сю Лун не відповів одразу.

— Рейкі.

Юкі різко подивився на нього.

— Коли?

— Багато років тому.

Канна обережно взяла конверт.

Він був легким.

Майже порожнім.

— Чому ти не віддав його мені раніше?

— Бо ти не пам'ятала.

— А тепер?

Сю Лун подивився на її зап'ястя.

— Тепер пам'ять сама повертається.

Канна провела пальцем по краю конверта.

— Можна відкрити?

Сю Лун кивнув.

Вона обережно розірвала край.

Всередині був лише маленький аркуш.

На ньому — кілька рядків.

Канна почала читати.

І вже після першого речення її обличчя змінилося.

— Що там? — запитав Юкі.

Канна не відповіла.

Вона перечитала слова ще раз.

Потім тихо сказала:

— Він знав, що я все забуду.

Юкі нахилився ближче.

Канна передала йому лист.

На аркуші було написано:

«Якщо ти читаєш це, значить, пам'ять повернулася.
Не шукай мене.
Спочатку згадай, чому ти сама вирішила повернутися.»

Нижче стояв маленький символ.

Той самий.

Юкі повільно підняв голову.

— Це не схоже на повідомлення від людини, яка хоче, щоб її знайшли.

Сю Лун кивнув.

— Саме тому я багато років не знав, чого чекати.

Канна дивилася на останній рядок.

Там було написано:

«Коли тобі виповниться сімнадцять, ти зрозумієш, кому насправді належить знак.»

Канна повільно опустила лист.

— «Кому належить»?

Вона подивилася на своє зап'ястя.

— Я думала, що він мій.

Сю Лун тихо відповів:

— Можливо, він і є твоїм.

— А можливо?

Дідусь нічого не сказав.

І саме це налякало її найбільше.

Раптом у коридорі почувся звук.

Крок.

Усі троє одночасно повернулися.

Ще один.

Крок.

Юкі напружився.

— Ви когось чекаєте?

Сю Лун похитав головою.

— Ні.

Канна подивилася на двері.

Вони були зачинені.

Кроки припинилися.

Кілька секунд панувала тиша.

А потім хтось тихо постукав.

Три рази.

Сю Лун зблід.

Канна це помітила.

— Дідусю?

Він не відповів.

— Хто там? — голосно запитав Юкі.

Ніхто не відповів.

Сю Лун повільно підійшов до дверей.

Зупинився.

Подивився на Канну.

— Не відходь від Юкі.

— Чому?

— Просто послухай мене.

Він відкрив двері.

За ними нікого не було.

Лише мокрий ґанок.

І біля порога лежав невеликий предмет.

Сю Лун нахилився.

Підняв його.

Це була стара фотографія.

Він подивився на неї — і завмер.

— Що там? — запитала Канна.

Сю Лун повільно повернув фотографію до них.

На ній був той самий ліс.

Той самий міст.

І четверо дітей стояли біля води.

Канна дивилася на фотографію кілька секунд.

Потім прошепотіла:

— Я їх знаю.

Юкі подивився на неї.

— Кого?

Канна торкнулася пальцем фотографії.

— Ось я.

Потім перевела палець на хлопця поруч.

— А це Рейкі.

Юкі нахилився ближче.

— Тоді хто двоє інших?

Канна завмерла.

Вона дивилася на дві постаті, які стояли трохи далі.

Одна з них була дівчинкою.

Інша — хлопчиком.

Обличчя майже стерлися від часу.

Але Канна раптом відчула, як у голові щось клацнуло.

Вона прошепотіла:

— Я не пам'ятаю їх…

Сю Лун забрав фотографію.

— І не треба.

— Чому?

— Бо якщо ти почнеш згадувати всіх одразу, пам'ять може повернутися не так, як треба.

Юкі подивився на нього.

— Що це означає?

Сю Лун не встиг відповісти.

Телефон Канни завібрував.

Невідомий номер.

Вона відкрила повідомлення.

Там було лише одне речення:

«Не відкривай двері до старого мосту до сімнадцяти.»

Канна повільно підняла очі.

— Дідусю…

Сю Лун уже дивився на її телефон.

Його обличчя стало дуже серйозним.

— Вони вже знають, що ти тут.

Юкі стиснув кулаки.

— Хто «вони»?

Сю Лун подивився у вікно.

За склом, крізь дощ, на дорозі стояла далека постать.

Нерухома.

Сю Лун прошепотів:

— Ті, хто чекали на твоє повернення.

Канна підійшла до вікна.

Постать стояла далеко, майже під деревами.

Вона не могла розгледіти обличчя.

Але чомусь Канна відчула дивне знайоме відчуття.

Наче вже бачила цю людину.

Не сьогодні.

Не вчора.

А багато років тому.

Під дощем.

У лісі.

Постать повільно підняла руку.

І на зап'ясті блиснув знайомий знак.

Канна завмерла.

— Рейкі?..