Чотири знаки

Канна ще кілька секунд дивилася на символ.

Потім повільно підняла голову.

Сю Лун уже відійшов уперед.

— Дідусю…

Він зупинився.

— Що?

Канна показала на стовп.

— Ти знаєш, що це за знак?

Сю Лун не одразу відповів.

Він повернувся й подивився туди, куди вона показувала.

Його обличчя залишалося спокійним.

Але лише на мить.

Канна встигла помітити, як змінився його погляд.

— Знаю, — тихо сказав він.

Юкі одразу насторожився.

— Що він означає?

Сю Лун подивився на нього.

— Це довга історія.

— А ми маємо час, — відповів Юкі.

Сю Лун ледь усміхнувся.

— Ні.

Він знову подивився на Канну.

— У вас його якраз дуже мало.

Канна насупилася.

— Що це означає?

Сю Лун не відповів.

Він просто рушив далі.

Канна й Юкі переглянулися.

Потім пішли за ним.

Дорога до будинку виявилася знайомою.

Що далі вони йшли, то більше Канна впізнавала місця.

Ось стара яблуня.

Ось невисокий кам'яний паркан.

Ось маленька стежка, яка вела до річки.

Канна раптом зупинилася.

— Тут…

Юкі повернувся.

— Що?

— Я тут гралася.

Вона дивилася на траву біля дороги.

— У мене була маленька червона кулька.

Сю Лун почув це й усміхнувся.

— Ти її загубила в річці.

Канна здивовано подивилася на нього.

— Я пам'ятаю…

Перед очима промайнув спогад.

Маленька Канна стояла біля води.

— Дідусю! Вона впала!

Сю Лун сміявся.

— Не лізь у воду.

— Але вона моя!

— Я дістану.

Він закочував рукави й обережно спускався до берега.

Маленька Канна стояла поруч і сміялася.

Спогад зник.

Канна тихо усміхнулася.

— Ти справді її дістав.

— Звичайно.

— Я думала, що це мені наснилося.

Сю Лун подивився на неї.

— Не всі сни — це сни, Канно.

Вона перестала усміхатися.

Юкі теж почув ці слова.

— Що ви маєте на увазі?

Сю Лун нічого не відповів.

Він просто продовжив іти.

Коли вони нарешті дійшли до будинку, Канна зупинилася біля хвіртки.

Старий будинок майже не змінився.

Той самий ґанок.

Ті самі вікна.

Навіть дерев'яна лавка біля стіни залишилася на місці.

Канна торкнулася рукою хвіртки.

І раптом згадала.

Вона маленька.

Сидить на ґанку.

На колінах у неї лежить альбом із фотографіями.

Поруч сидить Сю Лун.

— Дідусю, а чому ти завжди дивишся на ліс?

    Сю Лун мовчить кілька секунд.

— Бо іноді треба дивитися туди, звідки хтось може повернутися.

— Хто?

Він усміхається.

— Можливо, ти.

Канна різко відсмикнула руку.

— Дідусю…

Сю Лун обернувся.

— Що ти згадала?

— Ти колись сказав мені, що я повернуся.

Він мовчав.

— Чому?

Сю Лун повільно відкрив хвіртку.

— Заходь.

— Дідусю.

— Спочатку зайдемо в дім.

Канна зрозуміла, що він не хоче відповідати.

Принаймні зараз.

У будинку пахло старим деревом, чаєм і чимось дуже знайомим.

Канна оглянула кімнату.

На стіні все ще висіли старі фотографії.

Вона підійшла ближче.

На одній була вона маленька.

На іншій — Сю Лун.

А на третій…

Канна завмерла.

На фотографії був ліс.

Вона нахилилася ближче.

— Це…

Юкі підійшов поруч.

На фотографії стояли троє людей.

Сю Лун.

Бабуся.

І маленька Канна.

А позаду них виднівся старий дерев'яний міст.

Канна відчула, як у неї перехопило подих.

— Я була там.

Сю Лун, який стояв позаду, тихо сказав:

— Так.

— Коли?

— Десять років тому 

— Я нічого не пам'ятаю.

— Тепер починаєш.

Канна повернулася до нього.

— Що сталося біля мосту?

Сю Лун опустив очі.

— Ти загубилася.

Канна завмерла.

— Я вже це згадувала.

— Але не все.

Юкі втрутився:

— Що ви приховуєте?

Сю Лун подивився на нього.

— Я нічого не хочу приховувати.

— Тоді розкажіть.

Сю Лун важко зітхнув.

— Просто деякі речі Канна повинна згадати сама.

Канна подивилася на фотографію.

— А Рейкі?

У кімнаті стало тихо.

Сю Лун завмер.

Він повільно підняв очі.

— Ти пам'ятаєш це ім'я?

Канна кивнула.

— Так.

Сю Лун кілька секунд просто дивився на неї.

Потім підійшов до шафи.

Відкрив нижню шухляду.

Дістав невелику дерев'яну коробку.

Поставив її на стіл.

— Цю річ я зберігав багато років.

Канна подивилася на коробку.

— Що там?

Сю Лун відкрив її.

Всередині лежав старий браслет.

І маленька срібляста підвіска.

Канна завмерла.

— Вона…

Юкі підійшов ближче.

— Та сама?

Сю Лун кивнув.

— Майже.

Канна дивилася на неї.

— Що значить «майже»?

— Та, яку ви знайшли, була не єдиною.

Канна відчула, як знак на її зап'ясті став теплішим.

— Скільки їх?

Сю Лун відповів не одразу.

— Чотири.

Юкі нахмурився.

— Чотири?

— Чотири знаки.

Канна подивилася на нього.

— Чотири людини?

Сю Лун кивнув.

— Саме так.

Канна відчула холод.

— Рейкі був одним із них?

Сю Лун повільно закрив коробку.

— Так.

У кімнаті настала тиша.

Канна не могла відвести погляд від коробки.

— А хто ще?

Сю Лун подивився на неї.

— Це ти повинна згадати.

— Але чому?

— Бо якщо я скажу тобі зараз, ти можеш повірити не спогаду, а моїм словам.

Канна замислилася.

Він мав рацію.

Вона сама не знала, чому, але відчувала, що деякі відповіді повинні прийти до неї природно.

Сю Лун підійшов до вікна.

За ним уже починався дощ.

— Ти приїхала сюди не випадково, Канно.

Вона повернулася до нього.

— Ти справді знав, що я приїду?

Сю Лун подивився на неї.