Місце, яке пам'ятає

Опівдні Канна зустрілася з Юкі.

Він тримав у руках стару карту.

— Покажи.

Юкі розгорнув її.

— Ось тут.

Канна нахилилася над картою.

Її палець зупинився на позначці.

— Це недалеко від того місця, де мене знайшли?

Юкі подивився на неї.

— Так.

Канна завмерла.

Тепер усе починало складатися.

Ліс.

Дощ.

Міст.

Рейкі.

Підвіска.

Її сімнадцятий рік.

— Нам точно треба туди? — тихо запитала Канна.

— Не знаю.

Юкі склав карту.

— Але якщо ти справді щось там згадаєш, можливо, це допоможе нам зрозуміти, що сталося.

Канна кивнула.

— Тоді їдемо.

Через деякий час вони вже були за містом.

Канна сиділа біля вікна й дивилася на краєвид.

Спочатку все здавалося незнайомим.

Поля.

Невеликі будинки.

Старі дороги.

Потім почали з'являтися дерева.

Канна раптом нахмурилася.

— Зачекай.

Юкі подивився на неї.

— Що?

— Я це місце знаю.

— Звідки?

Канна не відповіла.

Вона дивилася у вікно.

На невелику дорогу, яка повертала між деревами.

На старий паркан.

На будинок із темним дахом, який промайнув десь далеко.

І раптом у голові щось клацнуло.

Сміх.

Дитячий.

Запах свіжоскошеної трави.

Старе дерев'яне крісло на ґанку.

І чоловічий голос:

— Канно, не біжи так швидко!

Канна різко повернула голову.

— Дідусь…

Юкі здивовано подивився на неї.

— Що?

— Я згадала дідуся.

Вона приклала руку до скроні.

Перед очима з'явився ще один образ.

Сонячний день.

Маленька Канна сидить на дерев'яному ґанку.

Поруч — Сю Лун.

Їй було, мабуть, років сім.

У руках вона тримала маленьку дерев'яну іграшку.

— Дідусю, а ти знаєш, коли я знову приїду?

Сю Лун усміхнувся.

— Не знаю.

— А я думаю, що скоро.

Він тихо засміявся.

— Тоді я чекатиму.

— Обіцяєш?

— Обіцяю.

Спогад змінився.

Вечір.

Вони сиділи разом біля будинку.

Сю Лун дивився кудись у бік лісу.

Маленька Канна помітила це.

— Дідусю, ти чого?

Він не відповів одразу.

Потім подивився на неї.

— Просто відчуваю, що ти ще повернешся сюди.

— Коли?

Сю Лун усміхнувся.

— Тоді, коли будеш готова згадати.

Канна завмерла.

Спогад обірвався.

Вона різко розплющила очі.

— Юкі…

— Я тут.

— Мій дідусь… він знав.

— Що саме?

Канна дивилася у вікно.

— Що я повернуся.

Юкі нічого не сказав.

Машина продовжувала їхати.

А Канна вже не могла відірвати погляд від дороги.

Їй здавалося, що кожен поворот стає знайомішим.

Незабаром вони в'їхали в невелике місто.

Канна одразу помітила стару площу.

Маленький магазин.

Кав'ярню на розі.

Стару зупинку.

І дерево, під яким стояла лавка.

Вона різко попросила:

— Зупинися.

Юкі подивився на неї.

— Що?

— Зупинися, будь ласка.

Вони зупинилися неподалік зупинки.

Канна вийшла з машини.

Вона повільно озирнулася.

Все було таким знайомим.

Наче вона вже бачила це багато разів.

Але водночас спогади залишалися десь далеко.

— Я тут була…

Юкі підійшов до неї.

— Ти впевнена?

— Так.

Канна подивилася на зупинку.

Там стояв літній чоловік.

Він тримав у руках стару тростину й дивився на дорогу.

Канна пройшла повз нього.

Зробила кілька кроків.

А потім раптом зупинилася.

Щось у цьому чоловікові здалося їй знайомим.

Вона обернулася.

Він теж дивився на неї.

Канна кілька секунд просто стояла.

Чоловік усміхнувся.

— Ти виросла.

Канна завмерла.

Цей голос.

Вона знала його.

Десь дуже далеко в пам'яті.

— Ми… знайомі?

Чоловік тихо засміявся.

— Невже не впізнаєш?

Канна придивилася до нього.

Сиве волосся.

Знайомі очі.

Той самий спокійний погляд.

І раптом перед її очима промайнув образ.

Дерев'яний ґанок.

Сонячний день.

Маленька Канна біжить до нього.

— Дідусю!

Вона різко вдихнула.

— Сю Лун…

Чоловік усміхнувся.

— Нарешті.

Канна не могла повірити.

— Дідусю?..

Сю Лун повільно підійшов до неї.

— Я чекав на тебе.

— Але…

Канна розгублено дивилася на нього.

— Як ти знав, що я приїду?

Сю Лун на мить подивився кудись у бік дороги.

— Не знав.

Він знову подивився на неї.

— Просто відчував.

Канна мовчала.

— Ще кілька днів тому мені чомусь не давала спокою думка, що ти скоро з'явишся.

Юкі уважно слухав.

— І сьогодні вранці, — продовжив Сю Лун, — я прокинувся з відчуттям, що треба прийти саме сюди.

Канна подивилася на стару зупинку.

— Ти знав, що я буду тут?

— Ні.

Сю Лун усміхнувся.

— Але, мабуть, іноді люди відчувають те, чого ще не можуть пояснити.

Канна опустила погляд.

Їй стало дивно тепло.

Вона зробила крок до нього.

— Я скучила.

Сю Лун обережно обійняв її.

— Я теж.

На кілька секунд усе навколо ніби зникло.

Залишилися тільки вони.

Дідусь і онука, які не бачилися багато років.

А потім Сю Лун тихо сказав:

— Але вам не варто зараз їхати до лісу.

Канна відсторонилася.

— Чому?

Він подивився на Юкі.

Потім знову на Канну.

— Бо ви шукаєте не те, що думаєте.

Юкі насторожився.

— Ви знаєте про ліс?

Сю Лун не відповів.

Замість цього сказав:

— Якщо ви все-таки підете туди, зробіть це після її сімнадцятого дня народження.

Канна завмерла.

— Чому саме після сімнадцяти?

Сю Лун довго дивився на неї.

— Бо до цього часу деякі речі ще не повинні відкриватися.

— Які речі?

Він похитав головою.

— Коли настане час, ти сама все зрозумієш.