Там, де починається пам'ять

Канна ще кілька секунд не рухалася.

Вона дивилася на підвіску, яка лежала у відкритій шухляді.

Світло від неї було слабким, але достатнім, щоб освітити край столу.

Новий символ залишався нерухомим.

— Що ти хочеш мені показати?.. — прошепотіла Канна.

Відповіді не було.

Вона обережно взяла підвіску.

Цього разу метал не був ні холодним, ні гарячим.

Він був звичайним.

Але щойно Канна повернула її іншим боком, побачила маленьку подряпину біля краю.

Вона придивилася.

Це була не подряпина.

Там були літери.

Дуже маленькі.

Канна піднесла підвіску ближче до світла.

— Ліс…

Вона прочитала перше слово.

Нижче було ще одне.

— Старий міст.

Канна завмерла.

Старий міст.

Ці слова викликали дивне відчуття.

Наче вона вже знала, про яке місце йдеться.

Вона заплющила очі.

І побачила воду.

Темну.

Спокійну.

Над нею — старий дерев'яний міст.

А на іншому березі стояла маленька дівчинка.

Канна різко розплющила очі.

— Я була там…

Вона сама здивувалася своїм словам.

Пам'ять поверталася.

Не уривком.

Цілою картиною.

Дощ.

Ліс.

Міст.

І маленька Канна, яка стояла біля краю стежки.

А поруч…

Рейкі.

Цього разу вона бачила його трохи чіткіше.

Темне волосся.

Мокрий одяг.

І той самий знак на зап'ясті.

Канна затамувала подих.

— Ти знав…

Образ почав зникати.

Але перед тим вона почула його голос.

— Якщо ти коли-небудь забудеш…

Канна напружилася.

— …повернися до мосту.

Після цього все зникло.

Канна відкрила очі.

Вона сиділа на краю ліжка.

Підвіска лежала в долоні.

— Старий міст…

Вона одразу взяла телефон.

Хотіла написати Юкі.

Палець уже завис над його контактом.

Але Канна зупинилася.

Вона згадала останнє повідомлення.

«Не втручайся, Юкі.»

І ще одне:

«Наступного разу ти побачиш не спогад.»

Канна повільно опустила телефон.

— Ні.

Якщо хтось стежив за ними, вона не хотіла наражати Юкі на небезпеку.

Принаймні до ранку.

Вона поклала підвіску назад у шухляду.

Але заснути вже не могла.

Тим часом Юкі сидів за столом.

Стара фотографія лежала перед ним.

Напис «Він повернувся» не виходив із голови.

Юкі знову подивився на обличчя людини між деревами.

Тепер він був майже впевнений.

Це не була випадкова тінь.

Людина справді стояла там.

Але фотографія була надто стара.

Хто б це не був, він не міг виглядати так само через стільки років.

Юкі провів пальцем по краю фотографії.

І раптом помітив щось на звороті.

Ще один напис.

Цього разу його майже повністю закрив старий папірець, приклеєний до фотографії.

Юкі обережно відклеїв його.

Під ним було написано:

«17 — початок.»

Юкі завмер.

— Сімнадцять…

Він одразу подумав про Канну.

Її день народження.

Її спогади.

Рейкі.

Знак.

Юкі схопив телефон.

Цього разу він не вагався.

Відкрив чат із Канною.

Написав:

«Ти не спиш?»

Повідомлення залишалося непрочитаним.

Юкі нахмурився.

Він написав ще:

«Я дещо знайшов.»

Через кілька секунд екран засвітився.

Відповідь.

«Я теж.»

Юкі випростався.

«Що саме?»

Канна довго не відповідала.

Потім написала:

«Підвіска показала мені місце.»

Юкі відчув, як напружилися плечі.

«Яке?»

Відповідь прийшла майже одразу.

«Старий міст.»

Юкі подивився на фотографію.

На її нижній частині, майже непомітно, виднівся силует дерев'яної конструкції.

Міст.

Він різко встав.

Підійшов до шафи й почав шукати серед старих документів.

Через хвилину знайшов карту.

Розгорнув її на столі.

На околиці міста була позначена стара лісова дорога.

Поруч — маленька позначка.

Старий міст.

Юкі завмер.

— Він досі існує…

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Канни:

«Ти знаєш, де це?»

Юкі відповів:

«Так.»

Кілька секунд — тиша.

Потім:

«Тоді завтра підемо туди.»

Юкі майже одразу написав:

«Ні.»

Відповідь:

«Чому?»

Він подивився на стару фотографію.

На знак.

На напис.

І на маленьку дату в кутку, яку раніше не помічав.

Сімнадцять років тому.

Юкі написав:

«Бо мені здається, що хтось саме цього від нас і чекає.»

Канна довго не відповідала.

Нарешті:

«А якщо це єдиний спосіб дізнатися правду?»

Юкі не знав, що сказати.

Він дивився на екран.

А потім написав:

«Тоді не йди сама.»

Канна відповіла:

«Не збиралася.»

Наступного ранку небо було похмурим.

Канна стояла біля вікна й дивилася на дерева за будинком.

Вона майже не спала.

Сю Ан помітила це за сніданком.

— Ти сьогодні якась задумлива.

Канна підняла погляд.

— Просто погано спала.

— Знову сни?

Канна на секунду замовкла.

— Трохи.

Сю Ан уважно подивилася на неї.

— Канно.

— Так?

— Якщо тебе щось турбує, ти можеш мені сказати.

Канна відчула, як у грудях щось стиснулося.

Вона майже сказала правду.

Майже.

Але потім згадала ліс.

Рейкі.

Сімнадцять.

І підвіску.

— Я знаю, мамо.

Сю Ан кивнула.

— Добре.

Вона не стала більше питати.

Але коли Канна вийшла з кухні, Сю Ан залишилася стояти біля вікна.

Її погляд став серйозним.

Вона тихо сказала сама до себе:

— Невже вже настав цей час