Він повернувся

Канна ще довго не могла відірвати погляд від екрана.

Телефон залишався в її руці, але пальці вже не рухалися. Вона навіть не помічала, як холодне повітря торкається обличчя, як десь далеко шумить машина і як вітер ворушить листя дерев уздовж дороги.

У голові крутилася лише одна думка.

Хтось знає про Юкі.

Не просто знає про його існування.

Ця людина знала, що саме вони робили в парку.

Знала про знак.

Знала про підвіску.

І, найгірше, знала про те, що Юкі шукає того, хто залишив цей знак.

Канна повільно опустила телефон.

Вона подивилася на темні вікна будинків навколо, на порожній тротуар, на дорогу, що губилася за поворотом.

Нікого.

Але від цього ставало тільки страшніше.

Бо якби поруч хтось стояв, вона хоча б знала, чого боятися.

А зараз вона не знала навіть, де шукати.

Канна стиснула в долоні підвіску.

Метал був теплим.

Занадто теплим.

Вона розтиснула пальці й подивилася на неї під світлом ліхтаря.

Символ більше не світився.

Тепер це був просто маленький сріблястий предмет.

Звичайний.

Майже нешкідливий.

Але Канна вже не могла дивитися на нього як на звичайну річ.

Вона згадала парк.

Ту лавку.

Розмову з Юкі.

І момент, коли підвіска вперше торкнулася її руки.

Тоді їй здалося, що вона відчула не просто холод.

Це було щось схоже на спогад.

Короткий, уривчастий образ.

Темний ліс.

Тиша.

Чийсь силует.

І голос, який вона ніяк не могла згадати.

Канна заплющила очі.

На секунду їй здалося, що вона знову стоїть серед дерев.

Навколо туман.

Десь попереду хтось іде.

Вона не бачить обличчя.

Лише спину.

Темне волосся.

Повільні кроки.

Канна зробила крок уперед.

— Зачекай…

Силует зупинився.

Але не обернувся.

Канна хотіла підійти ближче.

І саме тоді різкий звук автомобіля повернув її до реальності.

Вона розплющила очі.

Перед нею знову була вулиця.

Канна важко вдихнула.

— Це просто спогад…

Вона намагалася переконати себе в цьому.

Та десь усередині вже розуміла:

спогади не приходять просто так.

Особливо ті, які ти роками не могла згадати.

Вона швидко поклала підвіску назад у кишеню і пішла до будинку.

Цього разу вона не озиралася.

Але майже всю дорогу відчувала, ніби хтось дивиться їй услід.

Коли Канна нарешті зайшла додому, у коридорі було тихо.

Світло з кухні тонкою смугою падало на підлогу.

Сю Ан, мабуть, ще не спала.

Канна тихо зняла взуття й залишила рюкзак біля стіни.

— Канна?

Дівчина завмерла.

З кухні почувся голос матері.

— Це ти?

— Так.

— Чому так пізно?

Канна на мить задумалася.

Вона могла розповісти все.

Про парк.

Про Юкі.

Про підвіску.

Про повідомлення.

Але слова незнайомця знову прозвучали в її голові:

«Передай Юкі, щоб він більше не шукав того, хто залишив знак.»

Вона не знала, що станеться, якщо розповість комусь ще.

— Ми з Юкі трохи затрималися трохи, — відповіла вона.

Сю Ан визирнула з кухні.

— З Юкі?

— Так.

Мати кілька секунд уважно дивилася на неї.

— Усе добре?

Канна ледь помітно кивнула.

— Так.

Це була неправда.

І Сю Ан, здається, це відчула.

Але нічого не сказала.

— Тоді йди відпочивай. Завтра школа.

— Добре.

Канна піднялася сходами.

Лише коли двері її кімнати зачинилися, вона дозволила собі видихнути.

Вона підійшла до столу, увімкнула настільну лампу й дістала підвіску.

Поклала її поруч із телефоном.

Потім відкрила повідомлення від невідомого номера.

Канна перечитала його ще раз.

«Передай Юкі, щоб він більше не шукав того, хто залишив знак.»

Вона не знала, що саме її лякало більше.

Те, що хтось спостерігав за ними.

Чи те, що ця людина, схоже, не хотіла завдати їм шкоди.

Принаймні поки що.

Наче вона навмисно залишала підказки.

Наче хотіла, щоб Канна сама дійшла до правди.

Але навіщо?

Канна відкрила нотатки на телефоні.

Створила нову сторінку.

І написала:

Рейкі.

Нижче:

Знак.

Потім:

Підвіска.

Вона на секунду затримала палець над екраном.

Після цього додала:

Айтана.

Канна довго дивилася на це ім'я.

Їй було неприємно навіть записувати його поруч з іншими загадками.

Айтана була її подругою.

Звичайною однокласницею.

Людиною, якій вона довіряла.

Канна похитала головою.

— Ні…

Вона стерла ім'я.

Але за кілька секунд знову написала його.

Цього разу не як підозру.

Просто як факт.

Айтана знає більше, ніж я.

Канна відклала телефон.

Вона не хотіла робити поспішних висновків.

Особливо про людину, яка ніколи не давала їй причини сумніватися.

Але тепер у неї з'явилося відчуття, що десь між минулим і теперішнім існує зв'язок, якого вона ще не бачить.

І хтось дуже добре знає, де цей зв'язок знаходиться.

В іншій частині міста Юкі стояв біля вікна.

Дощ посилився.

Краплі ковзали по склу, зливаючись у довгі прозорі доріжки. Від вуличних ліхтарів вони відбивалися жовтими плямами, через що місто за вікном здавалося розмитим.

Юкі досі тримав телефон.

Повідомлення нікуди не зникло.

«Не втручайся, Юкі.»

Він перечитав його кілька разів.

Потім відкрив старий скриншот.

Повідомлення про Айтану.

Він отримав його не сьогодні.

І навіть не вчора.

Просто раніше не надавав йому такого значення.

Тепер усе змінилося.

Юкі збільшив зображення.

Символ.

Та сама форма.

Ті самі лінії.