Коли минуле знаходить тебе

Канна та Юкі вже майже вийшли з парку.

За спиною залишалися дерева, темні алеї та лавка, на якій вони просиділи останню годину.

Попереду місто все ще жило своїм життям.

Десь проїхала машина.

У сусідньому будинку світилися вікна.

На зупинці стояли кілька людей.

Усе виглядало абсолютно звичайно.

Наче нічого дивного не сталося.

Наче Канна щойно не згадала про незнайомого хлопця з далекого минулого.

Наче знак на її зап'ясті не світився.

Наче вони не знайшли в парку дивну підвіску.

Але Юкі знав:

це вже не випадковість.

Він тримав підвіску в долоні, час від часу поглядаючи на неї.

— Покажи ще раз, — тихо сказала Канна.

Юкі розкрив долоню.

Сріблястий предмет лежав на його руці.

На поверхні був вигравіруваний дивний символ.

Канна нахилилася ближче.

— Я точно його знаю.

— Ти пам'ятаєш, де його бачила?

Вона похитала головою.

— Ні.

Канна провела пальцем у повітрі над символом, не торкаючись його.

— Але коли я дивлюся на нього, мені здається, що я знову в тому лісі.

— Може, краще не дивитися?

— Чому?

Юкі на мить замовк.

— Бо щоразу, коли ти щось згадуєш, знак реагує.

Канна подивилася на своє зап'ястя.

— Можливо, він і допомагає мені згадати.

— А можливо, навпаки.

Вона підняла очі.

— Тобто?

— Можливо, він не хоче, щоб ти згадувала.

Канна нічого не відповіла.

Ця думка їй зовсім не сподобалася.

Вони вийшли з парку.

Біля перехрестя Юкі зупинився.

— Тобі далеко додому?

— Ні. Я сама дійду.

— Добре.

Він передав їй підвіску.

Канна здивовано подивилася на нього.

— Ти впевнений?

— Так.

— А якщо вона небезпечна?

— Тоді краще, щоб вона була в тебе на очах, а не десь у мене.

Канна обережно взяла підвіску.

Щойно метал торкнувся її долоні, вона відчула холод.

Не звичайний холод.

Наче підвіска пролежала всю ніч у снігу.

Канна різко відсмикнула руку.

— Вона холодна.

Юкі нахмурився.

— Дуже?

— Ненормально.

Він простягнув руку.

— Дай.

Канна передала йому підвіску.

Юкі торкнувся її.

— Звичайна.

Канна подивилася на нього.

— Що?

— Вона не холодна.

Канна знову взяла її.

І цього разу метал був теплим.

Вона здивовано моргнула.

— Що це…

Юкі теж не знав, що сказати.

Вони мовчали кілька секунд.

Потім Канна тихо сказала:

— Давай нікому поки не будемо розповідати.

— Про підвіску?

— Про все.

Юкі кивнув.

— Добре.

— Навіть Лі?

Він трохи подумав.

— Поки що.

Канна погодилася.

— Я хочу спочатку сама зрозуміти, що відбувається.

Юкі кивнув.

— Тоді завтра поговоримо.

— Завтра?

— Так.

Канна ледь усміхнулася.

— Ти знову плануєш усе розслідувати?

— А хіба ти хочеш залишити все як є?

Канна похитала головою.

— Ні.

Вони попрощалися.

Юкі пішов своєю дорогою.

Канна ще кілька секунд стояла на місці.

Потім сховала підвіску в кишеню й рушила додому.

Вона вже майже дійшла до свого будинку, коли телефон завібрував.

Канна зупинилася.

На екрані з'явилося повідомлення.

Невідомий номер.

Вона відкрила його.

Там було лише одне речення:

«Ти не повинна була згадувати його ім'я.»

Канна застигла.

Серце забилося швидше.

Вона озирнулася.

Вулиця була порожня.

Жодної людини поруч.

Вона швидко набрала:

«Хто ви?»

Повідомлення прочитали майже одразу.

Але відповіді не було.

Через кілька секунд телефон знову завібрував.

«Ще рано.»

Канна нахмурилася.

— Що ще рано?..

Вона надрукувала:

«Що ви від мене хочете?»

Цього разу відповідь прийшла майже миттєво.

«Щоб ти згадала все.»

Канна завмерла.

Потім прийшло ще одне повідомлення.

«Але не сьогодні.»

Телефон замовк.

Канна довго дивилася на екран.

Їй стало моторошно.

Не через саме повідомлення.

А через те, що незнайомець знав про її спогади.

Знав про Рейкі.

Знав, що вона почала згадувати.

Вона вже хотіла заблокувати номер, коли помітила ще одну деталь.

Під повідомленнями з'явився маленький символ.

Такий самий, як на підвісці.

Канна повільно дістала її з кишені.

Символ на металі ледь помітно світився.

— Ні…

Вона зробила крок назад.

І саме тоді телефон знову завібрував.

Останнє повідомлення.

«Передай Юкі, щоб він більше не шукав того, хто залишив знак.»

Канна перестала дихати на кілька секунд.

Вона перечитала повідомлення.

Ще раз.

І ще.

Потім повільно підняла очі на темну вулицю.

Тепер вона була впевнена.

Хтось стежив за ними.

І ця людина знала про Юкі.

Тим часом Юкі вже був удома.

Він кинув рюкзак на стілець і сів на край ліжка.

Перед ним лежав телефон.

Він знову відкрив старе повідомлення.

«Не довіряй Айтані. Вона знає більше, ніж повинна.»

Юкі довго дивився на нього.

Потім відкрив галерею.

Там зберігався скриншот.

Він зробив його ще тоді, коли отримав повідомлення.

Юкі збільшив зображення.

І раптом помітив те, чого раніше не бачив.

У нижньому кутку повідомлення був той самий символ.

Той самий, що сьогодні вони знайшли в парку.

Юкі різко сів рівніше.

— Ні…

Він відкрив фотографію підвіски, яку встиг зробити в парку.

Порівняв символи.

Вони були абсолютно однакові.

Юкі відчув, як по спині пробіг холод.

Тепер усе ставало ще складніше.

Повідомлення.

Айтана.