Хтось досі пам'ятає

Знак на зап'ясті світився лише кілька секунд.

А потім згас.

Канна ще довго дивилася на свою руку, ніби чекала, що він знову з'явиться.

Але нічого не сталося.

— Ти це бачив? — тихо запитала вона.

Юкі кивнув.

— Так.

— Я не вигадала?

— Ні.

Канна повільно провела пальцями по шкірі.

— Чому він засвітився саме зараз?

Юкі не знав відповіді.

І цього разу навіть не намагався її вигадати.

— Можливо, через спогад.

— Але я майже нічого не згадала.

— Можливо, для нього цього було достатньо.

Канна подивилася на Юкі.

— Для нього?

Юкі зрозумів, що сказав зайве.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Я теж.

Вона знову відкинулася на спинку лавки.

Над ними тихо шуміли дерева.

Ніч ставала дедалі темнішою.

Ліхтар над лавкою час від часу ледь помітно мерехтів.

Канна підняла голову до неба.

— Дивно.

— Що?

— Сьогодні був такий хороший день.

Вона усміхнулася.

— А тепер я сиджу тут і згадую якийсь старий ліс, хлопця, якого не пам'ятаю, і обіцянку, яку дала, коли була маленькою.

Юкі тихо засміявся.

— Якщо так подумати, день справді трохи змінився.

Канна теж усміхнулася.

— Трохи?

— Добре. Дуже.

Вони обоє тихо засміялися.

На кілька секунд усе знову стало простим.

Просто вечір.

Просто парк.

Просто двоє друзів, які сиділи на лавці.

Але Канна все одно не могла позбутися одного відчуття.

Наче хтось невидимий стояв десь неподалік і слухав їхню розмову.

Вона раптом подивилася в бік темних дерев.

— Юкі…

— Що?

— Ти нічого не чув?

Він насторожився.

— Що саме?

Канна прислухалася.

Спочатку нічого.

А потім…

ледь чутний шелест.

Наче хтось пройшов між деревами.

Канна напружилася.

— Там хтось є.

Юкі підвівся.

— Де?

Вона показала рукою.

— Там.

Юкі кілька секунд дивився в темряву.

Між деревами рухалися лише тіні від гілок.

— Нікого не бачу.

Канна теж підвелася.

— Можливо, мені здалося.

Вона вже хотіла відвести погляд, коли раптом помітила щось дивне.

На землі, біля першого дерева, лежав маленький предмет.

— Що це?

Юкі підійшов ближче.

Підняв його.

Це була стара металева підвіска.

Невелика.

Срібляста.

На ній був вигравіруваний знак.

Той самий.

Канна завмерла.

— Юкі…

Він подивився на підвіску.

Потім на її зап'ястя.

— Це той самий знак.

Канна повільно підійшла.

Вона навіть не торкнулася підвіски.

Але щойно опинилася поруч, знак на її руці знову ледь помітно засвітився.

Юкі різко стиснув пальці навколо підвіски.

— Не торкайся її.

Канна зупинилася.

— Чому?

— Не знаю.

Він сам не розумів, чому сказав це.

Просто відчув.

Наче щось усередині нього попередило:

не бери її.

Канна дивилася на маленький металевий предмет.

Їй здавалося, що вона вже бачила його.

Десь.

Колись.

Дуже давно.

— Я пам'ятаю…

Юкі повернувся до неї.

— Що?

Канна прикрила очі.

Перед нею знову з'явився ліс.

Але цього разу спогад був іншим.

Вона стояла під великим деревом.

Дощ уже майже закінчився.

Поруч стояв Рейкі.

І в його руці було щось маленьке.

Сріблясте.

Точно таке саме.

Канна різко розплющила очі.

— Він тримав це.

Юкі подивився на підвіску.

— Рейкі?

Канна кивнула.

— Так.

Її голос став тихим.

— Я не пам'ятаю всього… але він точно тримав її.

Юкі уважно подивився на предмет.

— Тоді звідки вона тут?

Канна не відповіла.

Вона дивилася на темний ліс.

І раптом їй здалося, що між деревами стоїть людина.

Висока постать.

Нерухома.

Канна затамувала подих.

— Юкі…

— Що?

— Подивися.

Він різко обернувся.

Але там уже нікого не було.

Лише темні дерева.

І слабке світло ліхтарів.

— Там хтось стояв, — прошепотіла Канна.

Юкі нічого не сказав.

Він дивився в той самий бік.

Потім знову подивився на підвіску.

— Нам треба йти.

Канна кивнула.

Вони повільно рушили до виходу з парку.

Кілька кроків.

Потім Канна раптом зупинилася.

— Юкі.

— Що?

Вона подивилася на нього.

— Ти пам'ятаєш, коли отримав те повідомлення?

— Яке?

— Про Айтану.

Юкі на мить замислився.

— Так.

— А що було написано після «Не довіряй Айтані»?

Юкі нахмурився.

Він намагався пригадати.

— Там було ще щось.

— Що?

— Я не впевнений.

Він заплющив очі.

І раптом згадав.

Телефон.

Темний екран.

Повідомлення.

«Не довіряй Айтані. Вона знає більше, ніж повинна.»

Канна мовчки дивилася на нього.

— Ти ніколи не розповідав мені другу частину.

Юкі опустив очі.

— Я думав, що це може бути просто чийсь жарт.

— А тепер?

Він подивився на неї.

— Тепер я вже не впевнений.

Канна нічого не сказала.

Вони продовжили йти.

А далеко позаду них, у темній частині парку, щось тихо блиснуло.

На тому самому місці, де вони знайшли підвіску.

А потім почувся ледь чутний голос:

— Вона згадала…

І тиша знову поглинула парк.