Сімнадцять

Вечір уже майже повністю огорнув місто.

Сонце сховалося за будинками, залишивши після себе лише тонку смугу золотистого світла на горизонті.

Парк, який кілька годин тому був наповнений сміхом і голосами, поступово спорожнів.

Ліхтарі вздовж доріжок один за одним починали світитися.

Повітря стало прохолоднішим.

Канна йшла разом із друзями до виходу з парку.

Вона ще усміхалася.

Їй було добре.

Надзвичайно добре.

Але десь усередині залишалося дивне відчуття.

Ім'я.

Рейкі.

Вона не знала, хто це.

Не знала, чому вимовила його.

Не знала, звідки воно взялося.

Але воно не виходило з голови.

Біля виходу Айтана першою зупинилася.

— Мені сюди.

Вона показала на іншу вулицю.

— Добре, — сказала Лі.

Айтана подивилася на Канну.

— Побачимося завтра.

— Побачимося.

Айтана усміхнулася.

— І дякую за сьогодні.

— Це вам дякую.

Айтана ще кілька секунд дивилася на неї, а потім махнула рукою.

— Добраніч.

— Добраніч.

Вона пішла.

Канна дивилася їй услід.

Потім Юн сказав:

— Ну, ми теж підемо.

Кей одразу кивнув.

— Так, уже пізно.

Лі підійшла до Канни й обійняла її.

— Завтра побачимося.

— Добре.

— І не забудь виспатися.

— Постараюся.

Юн помахав рукою.

— Добраніч, Канно.

— Добраніч.

Кей усміхнувся.

— До завтра.

— До завтра.

Троє пішли разом.

Їхні голоси поступово ставали тихішими, поки зовсім не зникли за поворотом.

Тепер залишилися тільки двоє.

Канна та Юкі.

Вони кілька секунд стояли мовчки.

Потім Юкі подивився на лавку неподалік.

— Не хочеш ще трохи посидіти?

Канна кивнула.

— Давай.

Вони підійшли до лавки.

Сіли поруч.

Між ними залишилося зовсім небагато місця.

Навколо було тихо.

Чути було лише шелест листя та далекі звуки міста.

Канна дивилася перед собою.

На доріжці під ліхтарем повільно падав листок.

Вона простежила за ним поглядом.

— Сьогодні було дуже добре.

Юкі усміхнувся.

— Так.

— Я навіть не думала, що після лікарні зможу так нормально провести день.

— Ти сумувала за всім цим.

— Дуже.

Вона трохи помовчала.

— За ними всіма.

— І за мною?

Канна повернулася до нього.

Юкі ледь усміхнувся.

— Жартую.

Канна тихо засміялася.

— Дурний.

— Знаю.

Знову запала тиша.

Але цього разу вона була іншою.

Не незручною.

Просто тихою.

Юкі дивився кудись убік.

Було видно, що він хоче щось сказати.

Кілька разів він відкривав рот, але передумував.

Нарешті Канна помітила це.

— Ти щось хотів сказати?

Юкі опустив погляд.

— Так.

— Що?

Він повільно вдихнув.

— Я дуже не хотів псувати тобі день.

Канна насупилася.

— Чому?

— І особливо не хотів говорити про це перед Айтаною.

Канна подивилася на нього уважніше.

— Про що саме?

Юкі кілька секунд мовчав.

Він згадав те повідомлення.

Те саме, яке колись з'явилося на його телефоні.

Коротке.

Без пояснень.

«Не довіряй Айтані».

Він досі не знав, хто його надіслав.

Не знав, навіщо.

Не знав, чи варто було взагалі в це вірити.

Але після всього, що відбувалося навколо Канни, він не міг просто забути про нього.

Юкі подивився на Канну.

— Ти сьогодні вимовила одне ім'я.

Канна здивовано моргнула.

— Яке?

— Рейкі.

Вона завмерла.

Наче це ім'я знову прозвучало десь зовсім близько.

— Хто це?

— Я не знаю.

— Тоді чому питаєш?

— Бо ти сама його сказала.

Канна опустила очі.

— Я не пам'ятаю.

— Ти сказала це біля дерев.

— Я знаю.

— Ти виглядала так, ніби щось побачила.

Канна провела пальцями по браслету на зап'ясті.

— Я не знаю, Юкі.

Він не тиснув.

Просто чекав.

Канна подивилася на темну доріжку перед собою.

— Це ім'я… воно просто саме вийшло.

— Ти ніколи раніше його не чула?

— Не знаю.

— Спробуй згадати.

Канна заплющила очі.

І тоді…

спогад прийшов.

Не повністю.

Спочатку лише звук.

Дощ.

Потім запах мокрої землі.

Потім дерева.

Дуже високі дерева.

Темне небо.

Канна повільно вдихнула.

— Я бачу ліс.

Юкі нічого не сказав.

Вона продовжила.

— Я маленька.

Її голос став тихішим.

— Дуже маленька.

Перед очима з'явився образ дівчинки.

Маленької Канни.

Вона стояла посеред лісу.

Її одяг промок до нитки.

Навколо лив дощ.

— Я плачу.

Канна стиснула пальці.

— Я не знаю, де я.

Юкі дивився на неї.

— Далі?

— Я пам'ятаю… що мене загубив дідусь.

Канна нахилила голову.

— Мені було страшно.

Вона замовкла.

Вітер тихо пройшовся деревами.

— А потім…

Канна повільно підняла руку.

— Я побачила людей.

— Скільки?

Вона подивилася на Юкі.

— Чотири.

Юкі нахмурився.

— Чотири?

— Так.

Канна знову заплющила очі.

— Вони просто проходили повз.

Кілька секунд вона мовчала.

А потім її голос став ледве чутним.

— І серед них був він.

— Рейкі?

Канна кивнула.

— Так.

Вона ніби знову опинилася там.

У тому лісі.

Під дощем.

Перед нею стояв хлопець.

Вона не могла чітко побачити його обличчя.

Але пам'ятала голос.

— Що ти тут робиш?

Канна тихо повторила:

— «Що ти тут робиш?»

Юкі не перебивав.

— Я сказала, що загубилася.

Вона ковтнула.

— Я плакала.

Її голос трохи затремтів.

— А він сказав, що проведе мене додому.

Канна подивилася на свої руки.

— Я погодилася.

— І що було далі?