Мить щастя

Канна вийшла з лікарні разом із мамою.

Вона ще раз озирнулася на будівлю.

Стільки днів.

Стільки ночей.

Стільки дивних снів.

А тепер усе це залишалося позаду.

Принаймні сьогодні.

Сю Ан відчинила дверцята машини.

— Ну що?

Канна усміхнулася.

— Додому.

— Додому.

Вони сіли в машину.

Дорогою Канна майже не говорила.

Вона просто дивилася у вікно.

Знайомі вулиці повільно змінювалися.

Будинки.

Магазини.

Дерева.

Люди, які поспішали у своїх справах.

Усе здавалося таким звичайним.

Але для Канни це було майже як повернення в інше життя.

Вона притулилася чолом до скла.

— Я скучила.

Сю Ан подивилася на неї.

— За чим?

Канна трохи подумала.

— За своїм ліжком.

Мама засміялася.

— Ось воно що.

— І за кухнею.

— За моєю їжею?

— Трохи.

— А ще?

Канна усміхнулася.

— За домом.

Сю Ан нічого не сказала.

Лише тихо усміхнулася.

За кілька хвилин машина зупинилася біля будинку.

Канна подивилася на нього.

Усе було так само.

Вікна.

Двері.

Невеликий сад біля будинку.

Вона вийшла з машини.

— Мамо, чому штори зачинені?

— Не знаю.

Канна здивовано подивилася на неї.

— Ти ж сама їх закривала?

— Можливо.

— Мамо…

Сю Ан усміхнулася.

— Просто заходь.

Канна підозріло примружилася.

— Ти щось приховуєш.

— Нічого.

— Ти дивно усміхаєшся.

— Іди вже.

Канна засміялася.

Вона відкрила двері.

У будинку було тихо.

Дуже тихо.

— Мамо?

Ніхто не відповів.

Канна зробила крок уперед.

— Тут точно нікого немає?

Сю Ан стояла позаду й ледь стримувала усмішку.

Канна пройшла до вітальні.

І раптом…

— СЮРПРИЗ!

Канна підскочила.

— А-А!

Усі засміялися.

Перед нею стояли Юкі, Юн, Лі, Кей та Айтана.

Будинок був прикрашений.

На стінах висіли паперові прикраси.

На стелі — маленькі гірлянди.

На столі стояли тарілки з улюбленими стравами Канни, фрукти, солодощі, напої та великий торт.

А над столом висіла гірлянда з написом:

«З ПОВЕРНЕННЯМ, КАННО!»

Канна просто застигла.

— Ви…

Лі вже бігла до неї.

— Ми тебе спіймали!

— Я мало не померла від переляку!

— Зате сюрприз вдався!

Канна засміялася.

— Ви божевільні.

— Трохи, — відповів Юн.

Юкі усміхнувся.

— Але тільки сьогодні.

Канна подивилася на всіх.

Вона навіть не знала, що сказати.

— Ви всі це зробили?

Кей підняв руку.

— Я відповідав за торт.

Лі одразу перебила:

— Неправда. Ти його тільки ніс.

— Це теж важлива робота.

Усі засміялися.

Айтана підійшла до Канни.

— Ми хотіли, щоб твій перший день удома був особливим.

Канна подивилася на неї.

— Він уже особливий.

Ніхто з них не знав, що за кілька годин до цього вони всі домовилися про одне.

Сьогодні — жодних поганих розмов.

Ніяких лікарень.

Ніяких страшних снів.

Ніяких Тіней.

Ніяких загадок.

Ніякого знака.

Ніхто не мав згадувати те, що могло зіпсувати цей день.

Лі навіть сказала:

— Сьогодні Канна має право на звичайний день.

Юн кивнув.

— Тільки хороше.

Кей додав:

— Якщо вона сама щось запитає — поговоримо. Але першими не починаємо.

Юкі погодився.

— Сьогодні вона просто Канна.

Айтана теж усміхнулася.

— Саме так.

Тому, коли Канна зайшла до кімнати, усі зробили вигляд, що нічого дивного в її житті більше не існує.

Сьогодні вона була просто дівчиною, яка повернулася додому.

І всі хотіли подарувати їй хоча б один день без страху.

— Сідай! — сказала Лі.

— Куди?

— Сюди!

Вона посадила Канну на стілець біля столу.

Юн поставив перед нею тарілку.

— Ось.

Канна подивилася на їжу.

— Ви це все самі приготували?

Усі переглянулися.

— Ну…

Кей кашлянув.

— Частково.

— Що означає «частково»?

Лі засміялася.

— Твоя мама врятувала нас.

Сю Ан усміхнулася.

— Я просто трохи допомогла.

— Трохи? — перепитав Юн. — Вона зробила половину.

Канна засміялася.

— Я знала, що сама ви нічого не приготуєте.

— Ей!

Кей удавано образився.

— Я вмію готувати.

Юкі подивився на нього.

— Тости не рахуються.

— Чому?

— Бо ти їх спалив.

Усі вибухнули сміхом.

Канна сміялася разом із ними.

І саме в цей момент вона зрозуміла, наскільки сильно сумувала за цим.

За звичайними розмовами.

За сміхом.

За людьми поруч.

За відчуттям, що вона вдома.

Після їжі Лі принесла коробку.

— А тепер подарунки!

— Що? — Канна здивувалася.

— Ми не могли прийти з порожніми руками.

Першим подарунок дав Юн.

Це був маленький альбом.

Канна відкрила його.

На першій сторінці було написано:

«Для Канни. Щоб ти не забувала, скільки людей на тебе чекало».

Далі були фотографії.

Канна з Лі.

Канна з Юкі.

Канна з Юном.

Фотографії зі школи.

Смішні моменти.

Знімки, які Канна навіть не пам'ятала.

— Ви коли це зробили?

— Поки тебе не було, — сказала Лі.

Канна перегортала сторінки.

І дедалі більше усміхалася.

На одній фотографії Кей стояв із дуже серйозним обличчям.

Канна засміялася.

— Що з тобою тут?

— Я просто втомився.

— Ти виглядаєш так, ніби тебе змусили фотографуватися.

— Так і було.

— Неправда, — сказала Лі.

— Правда!

Усі знову засміялися.

Потім Юкі простягнув Канна маленький конверт.

— Це від мене.

Канна відкрила його.

Всередині була маленька фотографія.

На ній вони стояли разом біля школи.