Останній день у лікарні

Минув майже тиждень.

Після того дивного пробудження Канни лікарі ще кілька днів залишали її в лікарні.

Її стан поступово покращувався.

Вона вже могла самостійно сидіти, ходити коридором і нормально розмовляти.

Але ніхто не знав, що за цей час відбувалося в її голові.

Іноді Канна прокидалася серед ночі й довго дивилася у вікно.

Їй постійно снився ліс.

Дощ.

Чиясь маленька рука.

Чоловічий голос.

Але щоразу, коли вона намагалася згадати більше, спогад зникав.

Наче хтось навмисно не дозволяв їй його побачити.

Канна вирішила нікому про це не розповідати.

Принаймні поки що.

Цього ранку вона сиділа на ліжку й дивилася у вікно.

На вулиці світило сонце.

Після кількох похмурих днів небо нарешті стало чистим.

Канна усміхнулася.

Вона вже майже звикла до лікарняної палати.

Але сьогодні чомусь відчувала, що станеться щось важливе.

Раптом двері відчинилися.

Канна повернула голову.

На порозі стояла її мама.

Сю Ан.

Вона завмерла.

Кілька секунд просто дивилася на доньку.

— Канно…

Канна усміхнулася.

— Мамо.

Сю Ан швидко підійшла до ліжка.

Вона обійняла Канну так міцно, що та тихо засміялася.

— Мамо… обережно.

— Я не можу повірити.

Сю Ан відсторонилася й подивилася їй в очі.

— Ти справді прокинулася.

— Так.

— Ти справді зі мною розмовляєш.

— Так, мамо.

Сю Ан витерла сльозу.

— Я так чекала цього дня.

Канна взяла її за руку.

— Я тут.

— Я знаю.

Сю Ан усміхнулася крізь сльози.

— І я більше тебе нікуди не відпущу.

Канна засміялася.

— Мамо, я ж не маленька.

— Для мене будеш завжди маленькою.

Вони ще довго розмовляли.

Про дім.

Про школу.

Про те, як Канна почувалася.

А потім Сю Ан раптом сказала:

— До речі, лікар сказав, що тебе скоро випишуть.

Канна здивовано подивилася на неї.

— Справді?

— Так.

— Коли?

— Скоро.

Канна широко усміхнулася.

— Я хочу додому.

— Знаю.

Через деякий час Сю Ан пішла додому.

Вона сказала, що має дещо зробити.

Канна не надала цьому значення.

Приблизно через годину двері палати знову відчинилися.

Цього разу на порозі стояв Юкі.

Він побачив Канну.

Зупинився.

І просто усміхнувся.

— Ти прокинулася…

Канна усміхнулася у відповідь.

— Як бачиш.

Юкі підійшов ближче.

— Я навіть не знаю, що сказати.

— Можеш сказати «привіт».

Він засміявся.

— Привіт.

— Привіт.

Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного.

Юкі похитав головою.

— Я думав, що коли ти прокинешся, я скажу щось дуже розумне.

— І?

— Нічого не придумав.

Канна засміялася.

— Це на тебе схоже.

Юкі сів поруч.

— Ми всі дуже переживали.

— Я знаю.

— Особливо після тих снів.

Канна замовкла.

— Ти теж їх бачив?

Юкі кивнув.

— Так.

Канна хотіла щось запитати, але передумала.

— Мені теж снилися дивні речі.

Юкі уважно подивився на неї.

— Які?

Канна опустила очі.

— Не знаю.

Вона торкнулася свого зап'ястя.

— Я майже нічого не пам'ятаю.

Юкі помітив цей рух.

Але нічого не сказав.

— Головне, що ти тут.

Канна усміхнулася.

— Дякую, що прийшов.

— Я б прийшов і раніше, якби знав.

Він ще трохи посидів із нею.

А потім підвівся.

— Мені вже треба йти.

— Добре.

Юкі дійшов до дверей.

Перед виходом він обернувся.

— Канно?

— Що?

— Я дуже радий, що ти повернулася.

Канна тихо усміхнулася.

— Я теж.

Юкі вийшов.

Не минуло й пів години, як прийшов Юн.

Він відчинив двері й одразу сказав:

— Ну нарешті.

Канна засміялася.

— Що «нарешті»?

— Нарешті ти перестала лякати всіх.

— Я не спеціально.

— Знаю.

Юн підійшов до ліжка.

В його руках був невеликий пакет.

Канна одразу його помітила.

— А це що?

— Нічого.

— Ти щось приніс.

— Можливо.

— Покажи.

— Не можна.

Канна насупилася.

— Чому?

Юн усміхнувся.

— Потім.

— Ви всі сьогодні якісь дивні.

— Хто «всі»?

— Не знаю.

Канна подивилася на нього.

— Але відчуваю, що всі щось приховують.

Юн на секунду завмер.

А потім засміявся.

— Ти занадто багато думаєш.

Вони поговорили про школу.

Про друзів.

Про те, що без Канни там було незвично тихо.

— Навіть учителі питали про тебе, — сказав Юн.

— Серйозно?

— Так.

— Ого.

Юн усміхнувся.

— Так що готуйся. Повернешся — і всі будуть тебе діставати.

— Я вже сумую за цим.

Юн подивився на неї.

— Я теж.

Перед виходом він поставив пакет на стілець.

— Відкриєш, коли повернешся додому.

— Знову?!

— Так.

— Що ви там задумали?

Юн лише усміхнувся.

— Скоро дізнаєшся.

І вийшов.

Ближче до обіду прийшла Лі.

Вона навіть не постукала.

Просто відчинила двері й вигукнула:

— КАННО!

Канна засміялася.

— Тихіше!

Лі одразу підбігла до неї.

— Ти прокинулася!

— Як бачиш.

— Я не можу повірити!

Лі обійняла її.

— Я так за тобою сумувала.

— Я теж.

Лі відступила й почала розглядати Канну.

— Ти точно нормально себе почуваєш?

— Так.

— Нічого не болить?

— Ні.

— Голова не крутиться?

— Ні.

— Точно?

— Лі!

Вони обидві засміялися.

— Добре, добре.

Лі сіла поруч.

— Я дуже рада.

Канна подивилася на неї.

— Дякую.

— Не дякуй.

Лі трохи помовчала.

— До речі… мені досі іноді сниться той сон.

Канна насторожилася.

— Який?

— Наш.

Вона подивилася на Канну.