Коли минуле прокидається

Канна різко розплющила очі.

Вона лежала на лікарняному ліжку.

Стеля.

Білі стіни.

Монітор.

Тихий рівномірний звук приладів.

Канна кілька секунд просто дивилася перед собою.

Потім різко сіла.

— Що?..

Вона озирнулася.

Нікого.

Ніякої постаті.

Ніякого лісу.

Ніякого дощу за спиною.

Лише лікарняна палата.

Канна важко дихала.

Вона подивилася на двері.

Вони були зачинені.

— Я ж… прокинулася.

Її голос тремтів.

— Я точно прокинулася…

Вона провела долонею по обличчю.

У голові все ще лунав голос.

«Ти нарешті згадала».

Канна заплющила очі.

І в ту ж секунду перед нею промайнуло щось біле.

Вона побачила дерева.

Лише на мить.

Потім усе зникло.

Канна різко розплющила очі.

— Ліс…

Вона не розуміла, звідки цей образ узявся.

Вона пам'ятала ліс.

Пам'ятала Тіні.

Пам'ятала те, що сталося нещодавно.

Але цей спогад був іншим.

Він здавався дуже далеким.

Наче належав не їй.

Канна опустила погляд на свої руки.

— Чому я це бачу?..

Вона повільно підняла руку.

На зап'ясті знову з'явився знак.

Цього разу він був ледь помітним.

Канна провела по ньому пальцем.

І раптом її охопило дивне відчуття.

Тепло.

Чиєсь маленьке тепло.

Наче хтось колись тримав її за руку.

Канна завмерла.

Перед очима з'явився новий уривок.

Маленька долоня.

Дощ.

Хтось плаче.

Потім чоловічий голос:

— Не бійся…

Картинка зникла.

Канна схопилася за голову.

— Хто це був?

Тиша.

Вона намагалася згадати.

Але чим сильніше намагалася, тим швидше спогад розчинявся.

Залишилося тільки кілька відчуттів.

Холодний дощ.

Мокрий ліс.

Страх.

І чиясь рука.

Канна прошепотіла:

— Я була маленькою…

Ці слова прозвучали так тихо, що вона сама ледве їх почула.

Вона подивилася на знак.

— Але чому я нічого не пам'ятаю?

Десь у коридорі почувся звук кроків.

Канна завмерла.

Кроки наближалися.

Раз.

Ще раз.

Потім зупинилися прямо біля дверей.

Канна дивилася на ручку.

Вона повільно опустилася.

Двері відчинилися.

До палати зайшов лікар.

— Канно?

Вона мовчки дивилася на нього.

— Ви мене чуєте?

Канна кивнула.

Лікар підійшов ближче.

— Як ви себе почуваєте?

— Нормально.

— Пам'ятаєте, де ви?

Канна подивилася навколо.

— У лікарні.

Лікар усміхнувся.

— Добре.

Він поставив кілька звичайних запитань.

Канна відповідала.

Але одне питання змусило її замовкнути.

— Ви пам'ятаєте, що сталося перед тим, як ви втратили свідомість?

Канна опустила погляд.

Ліс.

Тіні.

Червоні очі.

Голос.

А потім…

дитячий плач.

Вона похитала головою.

— Не зовсім.

Лікар щось записав.

— Це нормально. Спогади можуть повертатися поступово.

Канна подивилася на нього.

— А якщо я не хочу їх згадувати?

Лікар на секунду замовк.

— Тоді не змушуйте себе.

Він вийшов.

Двері зачинилися.

Канна залишилася сама.

Вона повільно повернула голову до вікна.

Дощ уже припинився.

На склі залишалися лише краплі.

Канна підійшла ближче.

І побачила своє відображення.

Звичайне обличчя.

Звичайні очі.

Але за її відображенням…

на секунду з'явився ліс.

Канна різко обернулася.

Нічого.

Вона знову подивилася у вікно.

Ліс зник.

Залишилася тільки палата.

Канна прошепотіла:

— Я тебе згадаю.

Вона не знала, кому саме це сказала.

Але десь дуже далеко, серед мокрих дерев, хтось почув її голос.

І вперше за багато років…

хтось усміхнувся.