Двері , яких не повинно бути

Канна ще кілька секунд дивилася на чорний клаптик паперу.

— Лі… — тихо сказала вона. — Що означає «вона повернулась»?

Лі не відповіла.

Вона навіть не дивилася на записку.

Її погляд був спрямований на сходи, ніби вона боялася, що темна постать може з'явитися знову.

— Лі?

— Не тут, — нарешті прошепотіла вона. — І не зараз.

— Але ти знаєш, що це означає.

— Канно, твоя мама вже прийшла. Зараз головне — поводитися так, ніби нічого не сталося.

— Ти серйозно?!

— Так.

Знизу почувся голос Сю Ан:

— Дівчата? Ви де?

Лі швидко підняла записку й сховала її в кишеню.

— Ходімо.

Вони спустилися вниз.

Сю Ан стояла в коридорі, знімаючи пальто. В одній руці вона тримала сумку, а в іншій — невеликий пакет із магазину.

— Нарешті! — усміхнулася вона. — А я вже думала, що вас немає.

Канна застигла.

— Мамо… ти була на роботі весь цей час?

— Звісно. А що?

Канна перезирнулася з Лі.

— Я телефонувала тобі.

Сю Ан здивовано дістала телефон.

— Справді? Дивно… У мене, мабуть, зв'язку не було.

Канна відчула, як усередині все стислося.

— А чому ти не сказала, що затримаєшся?

— Я не затримувалась, — спокійно відповіла мама. — Просто сьогодні роботи було більше.

Лі різко підняла голову.

— А о котрій ви вийшли з роботи?

Сю Ан подивилася на неї.

— Приблизно о шостій. А чому питаєш?

Лі зблідла.

Канна це помітила.

— Лі?

— Нічого, — швидко відповіла вона.

Сю Ан усміхнулася.

— Ну добре. Канно, я принесла тобі те, що обіцяла.

Вона дістала з пакета маленьку коробку.

— Шоколадний торт.

Канна навіть усміхнулася.

— Мамо, ти найкраща.

— Я знаю, — засміялася Сю Ан.

На кілька хвилин усе стало звичайним.

Кухня.

Тепле світло.

Запах шоколаду.

Голос мами.

Але Канна не могла забути темну постать на сходах.

І Лі теж мовчала.

Через деякий час подруга сказала, що їй потрібно додому.

Канна провела її до дверей.

Перед виходом Лі нахилилася до неї й прошепотіла:

— Не викидай записку.

— Я залишила її в кімнаті.

— Добре.

— Лі, скажи мені хоча б одне. Ти знаєш, хто це був?

Лі кілька секунд мовчала.

— Думаю, знаю.

— Хто?

Лі подивилася їй прямо в очі.

— Та людина, яка першою отримала знак.

Канна завмерла.

— І хто це?

Лі вже хотіла відповісти, але раптом її погляд змістився кудись за Канну.

Обличчя дівчини змінилося.

— Що? — Канна обернулася.

За нею нікого не було.

— Що ти побачила?

Лі похитала головою.

— Нічого.

Вона вийшла.

Канна зачинила двері й ще кілька секунд стояла в коридорі.

Потім почула голос мами:

— Канно, вечеряти!

— Іду!

Вона пішла на кухню.

Але вже перед тим, як сісти за стіл, випадково глянула у дзеркало.

На одну коротку мить їй здалося, що в відображенні за її спиною стоїть Юкі.

Канна різко обернулася.

Нікого.

Вона знову подивилася в дзеркало.

Там була лише вона.

І мама.

— Канно? — Сю Ан здивовано подивилася на доньку. — Все добре?

— Так… просто здалося щось.

— Ти знову себе накручуєш.

Канна сіла за стіл.

Але цього разу вона вже не була впевнена, що все це лише її уява.

Пізніше, коли мама пішла спати, Канна залишилася у своїй кімнаті.

Вона дістала записку.

Чорний папір.

Два слова.

«Вона повернулась.»

Канна перевернула його.

На звороті нічого не було.

Вона вже хотіла покласти записку назад, коли помітила на краю паперу маленький символ.

Той самий, що був на її руці.

— Ні…

Телефон раптом завібрував.

Повідомлення від Лі.

«Канно, я дещо згадала.»

Канна одразу написала:

«Що?»

Відповідь прийшла через кілька секунд.

«Моя бабуся казала, що знак ніколи не з'являється випадково.»

Канна:

«І що ще?»

Лі довго не відповідала.

Потім прийшло одне повідомлення:

«Він з'являється перед тим, як відкривається двері.»

Канна насупилася.

«Які двері?»

Повідомлення прочитано.

Але відповіді не було.

Через хвилину телефон знову завібрував.

Тільки цього разу повідомлення було не від Лі.

Номер був невідомий.

«Ті самі двері, які ти бачила у своєму сні.»

Канна перестала дихати.

Вона повільно підняла голову.

На стіні навпроти її ліжка почала з'являтися тонка темна лінія.

Наче хтось невидимою рукою проводив по шпалерах.

Лінія стала довшою.

Потім з'явилася друга.

І третя.

Канна не могла поворухнутися.

Перед нею просто на стіні поступово вимальовувався контур дверей.

А за ними щось тихо постукало.

Тук.

Пауза.

Тук.

І третій раз.

Тук.

Канна прошепотіла:

— Це неможливо…

А з-за намальованих дверей почувся знайомий голос.

Голос Юкі.

— Канно… не відкривай їх.

І одразу після цього інший голос прошепотів із протилежного боку:

— Відкрий. Він тобі бреше

Канна стояла посеред кімнати, не зводячи очей із дверей на стіні.

— Канно… не відкривай їх, — ще раз повторив Юкі.

Його голос був тихим, але цього разу в ньому відчувався страх.

Канна повільно підійшла ближче.

— Юкі… якщо це справді ти, скажи, де ми вперше зустрілися.

За дверима запала тиша.

Канна затамувала подих.

— Відповідай!

— Дорогою додому від Айтани, — нарешті почувся голос Юкі.

Канна завмерла.

Він справді знав.

Саме тоді вона вперше побачила його — того хлопця, який з'явився посеред темної дороги, коли вона поверталася від Айтани.

Але перш ніж Канна встигла щось сказати, інший голос з-за дверей тихо засміявся.

— Він сказав тобі не все.

Канна відступила.

— Хто ти?

— Ти вже ставила це питання.

— Коли?