"Ти одна з нас"

Канна застигла, не зводячи погляду з цих очей. Вони були надто яскравими, надто нерухомими, і здавалися не просто очима, а вікнами в інший світ. Її серце калатало, руки тремтіли. Здавалося, ніби час зупинився.

Вона зробила крок назад, але очі почали рухатися в її бік, наближаючись повільно і невблаганно. Коридор заповнився холодом, який проникав у саму її душу.

Раптом з темряви пролунав голос. Він не був схожий на голос людини — глибокий, шиплячий, немов його вимовляли десятки істот одночасно:

— Ти вибрала свій шлях, Канно. Тепер ти з нами.

Дівчина скрикнула, відсахнувшись у свою кімнату. Вона зачинила двері й навалилася на них всім тілом, але голос не замовкав. Він тепер лунав усюди — з її голови, з-під підлоги, з темряви за вікном.

— Не тікай. Ти вже наша.

Канна затулила вуха руками, намагаючись заглушити голос. Вона скрутилася на підлозі, відчайдушно стискаючи голову, але нічого не допомагало.

І тут усе стихло. Абсолютна тиша.

Вона обережно відкрила очі. Кімната була темною, тільки місяць освітлював частину підлоги. Голоси зникли, але щось було не так. Повітря стало густим, немов перед грозою.

Вона повернула голову до вікна. Там стояв Кей.

Він виглядав так само, як завжди, але його очі світилися тим самим моторошним світлом, яке вона бачила внизу.

— Ти повинна була зрозуміти, — сказав він, і його голос лунав, як відлуння. — Це не сон. Це твій новий світ.

— Кей… Що відбувається? — прошепотіла вона, відчуваючи, як страх перетворюється на паніку.

— Прийми це, Канно. Інакше ти зникнеш.

Раптом світ почав обертатися навколо неї. Стіни затремтіли, лампи згасли, і її кімната почала змінюватися. Вона більше не була вдома. Вона опинилася в тому самому старому будинку, куди Кей привів її вдень.

Кей стояв поруч, його погляд пронизував її, як крижані стріли.

— Що ти зробив?! — закричала вона, але його обличчя залишалося незворушним.

— Це не я. Це ти. Ти завжди була однією з нас. Ти просто цього не знала.

Канна більше не могла стримувати сльози. Вона крикнула щось незрозуміле, але звук її голосу поглинала темрява. Вона відчула, як сили залишають її, і впала на коліна.

— Прийми це, Канно, — шепотів Кей, нахиляючись до неї. — Прийми… або зникни.

Останнє, що вона побачила, — це його очі, які заповнювали все навколо. А тоді її свідомість згасла.

Коли Канна відкрила очі, вона лежала у своєму ліжку. За вікном сходило сонце. Кімната була звичайною, і все виглядало так, ніби нічого не сталося.

Вона подивилася на телефон. Повідомлення від Кея не було. Але на її долоні залишився відбиток: маленький знак, ніби вирізьблений на шкірі, схожий на око.

Її серце стислося, коли вона зрозуміла: це не був сон. І тепер вона — частина чогось більшого. Чогось, від чого немає порятунку.