"Очі темряви"

Канна сиділа на підлозі біля ліжка, згорнувшись у клубок. Її пальці стискали телефон так сильно, що біліли кісточки. Їй хотілося кричати, втекти, але ноги відмовлялися слухатися. Вона просто дивилася на папірець, що лежав на ліжку, і на текст повідомлення на екрані: "Дивись у вікно."

Але тінь уже зникла. Чи справді зникла?

Канна зібралася з силами і підвелася. Її погляд ковзнув по кімнаті, але нічого підозрілого не було. Вона ще раз подивилася у вікно. Темрява. Вуличний ліхтар більше не світив. Тільки безмежний чорний морок, у якому здавалося, хтось ховається, спостерігаючи.

Телефон вібрував знову. Ще одне повідомлення. Канна не хотіла дивитися, але не могла змусити себе ігнорувати це. Вона розблокувала екран.

"Не бійся. Ти вже серед нас. Просто прийми це."

Вона похитала головою, не вірячи власним очам. Її пальці затремтіли, і телефон вислизнув з рук, упавши на підлогу. Канна схопилася за голову, намагаючись заспокоїти хаос у своїх думках.

"Серед нас? Прийми це? Що це значить?!"

Їй здавалося, що повітря в кімнаті стало густішим, важчим. Здавалося, що стіни стискаються, повільно і невблаганно, позбавляючи її простору.

Раптом двері кімнати розчинилися. Канна різко обернулася, її серце знову пішло наввипередки з часом. Але це була мама.

— Канно, ти кричала? — голос матері був тривожним, але все ще спокійним.

— Мамо… — прошепотіла Канна. Її голос зраджував її, наче все, що вона хотіла сказати, застрягло в горлі. — Ти… ти бачила когось? Чула щось?

Мати нахмурилася, увійшла до кімнати й оглянулася.

— Ні, люба. Тут нікого немає. Що сталося? Ти виглядаєш переляканою.

Канна хотіла все розповісти, але її інтуїція підказувала мовчати. Наче якесь невидиме правило не дозволяло їй ділитися цим із кимось іншим.

— Нічого… просто кошмар, — нарешті збрехала вона, стискаючи край ковдри. — Вибач, якщо розбудила тебе.

Мати зітхнула й підійшла ближче, торкнувшись її плеча.

— Тобі варто відпочити. Я принесу чаю, добре? Це тебе заспокоїть.

Канна кивнула, і мати вийшла, залишивши двері відчиненими. Але дівчина більше не почувала себе безпечно.

Вона підняла телефон із підлоги. На екрані було нове повідомлення:

"Не довіряй їй. Вона не твоя мати."

Канна заціпеніла. Її погляд перемкнувся на двері, за якими зникла мама.

— Що це все означає? — прошепотіла вона, ледве стримуючи сльози.

Раптом коридор затопив дивний звук. Тихий, ледь чутний, але дуже моторошний. Немов шепіт багатьох голосів, які зливалися в одну нерозбірливу мову.

Канна повільно підійшла до дверей і виглянула в коридор. Тиша. Темрява. Але звук… він був там, прямо за рогом, де сходи вели вниз.

Вона зробила крок уперед, боячись і водночас відчуваючи, що повинна це зробити.

Канна спустилася на кілька сходинок і зупинилася. Вона дивилася вниз, у темряву, яка поглинала простір першого поверху. А тоді вона побачила це.

Дві блискучі точки, схожі на очі, які дивилися прямо на неї.