"Ми завжди поруч"

Канна стояла посеред кімнати, стискаючи телефон у руках. Її дихання було нерівним, а серце гупало так сильно, що здавалося, ось-ось виб'ється з грудей. Слова голосу, холодні й пронизливі, продовжували звучати в її голові: "Ти була обрана. Прийми це."

Що це означало? Чому саме вона? Чому Кей? І що за "інший світ" згадувався у повідомленні? Канна не могла знайти відповіді.

У кімнаті знову запанувала тиша. Вона прислухалася, намагаючись почути хоч якийсь звук, але все було спокійно. Лише дерева за вікном повільно хиталися під легким подихом нічного вітру.

Канна спробувала заспокоїти себе. Можливо, це лише збіг? Можливо, вона просто перебільшує? Але, коли вона підняла погляд на вікно, її серце мало не зупинилося.

За шибкою миготіла тінь.

Канна завмерла, намагаючись зрозуміти, чи це її уява, чи справжня фігура, що ховалася у темряві. Вона зробила крок назад, але не зводила очей з вікна. Тінь більше не рухалася, але її присутність була такою очевидною, що холод пробіг по спині.

— Хто там? — прошепотіла вона, ледве наважуючись на звук. Її голос прозвучав слабко й злякано.

У відповідь була лише тиша. Але, як тільки вона відвела очі від вікна, щось постукало. Раз. Двічі. Повільно і ритмічно.

Канна обернулася до дверей. Постукали знову, тепер вже сильніше. Її серце знову пішло в гонку. Це була мама? Чи хтось інший?

Вона підійшла до дверей і зупинилася за кілька кроків.

— Мамо? — запитала вона, але її голос був майже нечутним.

Тишина. Постукали втретє.

Зрештою, вона зібралася з силами і повільно відчинила двері. Але за ними не було нікого.

Темний коридор розтягувався перед нею, здавалося, нескінченно довгим. Ніяких ознак життя. Ніяких звуків.

Канна зробила крок у коридор, намагаючись залишити страх позаду. Але, коли вона обернулася назад у кімнату, її серце застигло.

На її ліжку лежав той самий папірець, що зник раніше. А на ньому були нові слова:

"Тепер ми завжди будемо поруч."

Дівчина відступила, але її нога зачепила щось на підлозі. Вона різко нахилилася й побачила… свій телефон. Хоча вона точно пам'ятала, що тримала його в руках.

Телефон вібрував. Повідомлення.

Вона підняла його, і екран знову засвітився:

"Дивись у вікно."

Канна повільно підняла погляд до вікна. Тінь, яка стояла там раніше, знову з'явилася. Але тепер вона рухалася. І дивилася прямо на неї.

Вона не могла більше стримуватися. З криком Канна закрила обличчя руками, намагаючись відгородитися від жаху, який заполонив усе її єство. Але коли вона опустила руки, тіні вже не було.

Здавалося, що нічого й не сталося. Але папірець і повідомлення залишалися.

Це було лише початком.