Дверна ручка повільно хитнулась. Канна застигла, серце билося так сильно, що вона чула його в вухах. Вона приготувалася… до чогось невідомого. Та двері нарешті відчинилися — і в кімнату зайшла мама.
— Канно? Ти не спиш? — голос Сю Ан був трохи стурбований, але спокійний. — Я принесла тобі тортик… Пам’ятаєш, обіцяла?
Дівчина мовчала, намагаючись зібратися з думками. Вона не одразу змогла відповісти, а коли змогла — її голос був тихим:
— Мамо… ти раніше мала бути ще на роботі…
— Та я вирішила піти раніше. Ти ж погано почувалась, я хвилювалася… — Сю Ан підійшла ближче, поставила коробку з тортом на стіл. Її погляд зупинився на обличчі доньки. — Ти бліда. Все ще зле?
Канна похитала головою. Її руки все ще тремтіли, і вона непомітно відсунула ногою зім’ятий аркуш паперу, що впав на підлогу.
— Може… — мама сіла поруч. — Може, розкажеш, що трапилось?
Канна поглянула в її теплі, рідні очі. Вони були повні турботи. І щось усередині дівчини нарешті трохи розслабилось. Їй дуже хотілося все розповісти — і про сон, і про тінь, і про повідомлення, і про дім, у який завів її Кей… Але щось зупиняло її. Мов невидимий бар’єр.
— Мамо… зі мною все добре. Просто сни снились дивні, — нарешті сказала вона. — І трохи тривожно сьогодні…
— Ну, сни бувають різні. Але ти знаєш: якщо щось не так — я поруч. Добре?
Канна кивнула. Їй було трохи соромно, що вона так злякалася. Але ж усе справді було дивним…
— Добре, я не буду тобі заважати. Якщо захочеш — поклич. Я внизу, на кухні.
Мама поцілувала її в чоло, встала й вийшла з кімнати. Двері за нею зачинилися, і тиша знову накрила кімнату.
Канна сіла на ліжко, й рука сама потягнулася до телефона. Вона розблокувала його — і відкрила повідомлення.
Повідомлень від Кея більше не було.
Більше того — навіть те перше, зникло.
— Що за… — прошепотіла вона. Й одразу відчула, як по шкірі пробіг холодок.
Повідомлення зникло. І папірець… Канна опустила погляд — він теж зник з підлоги.
Вона сиділа, завмерши, в абсолютній тиші, чітко відчуваючи: це ще не кінець.
Це тільки початок...