"Ти вже одна з нас"

Вона стояла посеред кімнати, дивлячись у темряву за вікном. Те, що лежало на підвіконні зовні, було схоже на згорток паперу — акуратно складений, мов залишений навмисно. Її серце пришвидшило хід.

— Невже… він дійсно був тут?.. — прошепотіла вона собі під ніс, навіть не помічаючи, що губи тремтять.

Канна обережно підійшла до вікна. Вуличне світло заломлювалося крізь скло, роблячи тіні ще більш примарними. Відчинивши вікно, вона обережно потягнулася рукою до згортка. Пальці торкнулися холодного паперу — він був вологий, як від роси, або… сліз?

Вона розгорнула його, серце билося в грудях як барабан.
На зім’ятому папері був напис. Одним рядком, трохи нахиленим почерком, таким самим, як у Кея.

«Ти вже одна з нас. Не тікай.»

Канна різко відступила, згорток випав із рук і впав на підлогу. Її дихання збилось. Що значить "одна з нас"? Хто — "ми"?

Вона озирнулась навколо кімнати. Її речі стояли на своїх місцях, усе було звичне… але відчуття, що вона не одна, вже щільно засіло в її свідомості.

«Не тікай…»

Ці слова прозвучали в голові ще раз, тепер уже не написом — голосом. Чоловічим, тихим, мовби хтось прошепотів їх прямо біля вуха.

Канна обернулась — нікого.

Раптом заскрипіли сходи.

Дівчина застигла. Вона ж була вдома одна…

Скрип — ще один. Повільний. Важкий.
Наче хтось піднімався з першого поверху.

Канна ковтнула повітря, відступаючи до стіни. Її погляд не відривався від дверей у кімнату.

Дверна ручка повільно хитнулась...