"Точка неповернення"

Канна стояла нерухомо, в її голові все змішалося — слова Кея, дивний сон, відчуття страху і водночас незрозумимого тяжіння. Вона хотіла щось сказати, поставити питання, але не могла — язик ніби прилип до піднебіння, а всередині панував хаос. Кей дивився на неї, і в його очах було щось глибоке… щось, що лякало й вабило водночас.

— Я не розумію, про що ти говориш… — нарешті прошепотіла вона.

Кей нахилив голову трохи набік, спостерігаючи за її обличчям, ніби намагаючись прочитати кожну емоцію.

— Ти зрозумієш. Дуже скоро. Але не тут… — він обернувся і пішов у глибину старого будинку, двері лишились прочиненими. Канна зробила крок уперед, але раптом щось зашипіло — як подув вітру з-під землі. Її серце знову закалатало.

Вона не наважилась зайти всередину. Щось її зупиняло, інстинкт… чи, можливо, страх?

Канна різко обернулась і побігла назад, до вулиці, до світла, до звичайного життя. Вона не озиралася — ніби боялася побачити щось позаду.

Коли вона нарешті дісталась додому, зачиняючи за собою двері, її пальці тремтіли. Вона притулилася до стіни й повільно сповзла на підлогу, намагаючись заспокоїтись.

Телефон знову завібрував.

Повідомлення від Кея:

“Ти зробила правильний вибір. Але вибір — лише початок.”

Вона закусила губу, затамувавши подих. Чи хотіла вона втягнутись у це? Ні. Але її вже втягнули.

Канна підвелася, подивилася у вікно — але Кея на балконі вже не було. Замість нього — лише темна хмара, що підповзала з-за дерев, нависаючи над містом.

Її не полишало відчуття, що це не просто злива. Що щось іде. Щось, що зачепить не тільки її.

Вона знову згадала сон.

Світло в лісі. Тінь. Розмите обличчя.

А тепер — Кей. Його слова.

— «Це був єдиний правильний шлях…» — повторила вона пошепки.

Нічого вже не буде таким, як раніше.

І глибоко в серці вона це знала.