"Темрява, що слідує"

Канна важко дихала, її груди підіймалися швидко, серце гупало так голосно, що, здавалося, його можна було почути на всю кімнату. Вона вп'ялася пальцями в ковдру, намагаючись опанувати себе. Це був лише сон… Тільки сон… Але чому тоді вона все ще відчувала холодний подих на своїй шкірі?

Вона повільно піднялася з ліжка. За вікном панувала нічна темрява, і тільки слабке світло ліхтаря на вулиці кидало тінь на її стіни. Канна на мить завмерла – щось здалося їй дивним. Вона обережно підійшла ближче до вікна й глянула на скло.

Її серце пропустило удар.

Слід.

Той самий слід руки, який вона бачила вранці, все ще був на склі. Але тепер… Він був іншим. Трохи зміщений, ніби хтось знову доторкнувся до нього.

Канна відчула, як по її спині пробігли мурахи. Вона різко відступила назад, перечепившись об край ліжка, і впала. Її дихання збилося, думки плуталися. Це не могло бути збігом…

Вона стиснула кулаки, змушуючи себе заспокоїтися.

«Це просто гра уяви… Просто я себе накручую…» – шепотіла вона сама собі. Але щось всередині говорило, що це брехня.

Годинник показував 4:47 ночі. Канна знала, що не зможе більше заснути.

Вона сіла на ліжку, обхопивши себе руками. В голові крутилися питання. Хто він? Той хлопець зі сну… Чому він здавався таким реальним? І чому він зникає щоразу, коли вона наближається?

Канна заплющила очі. В її пам’яті знову з’явився той момент – коли він стояв у світлі, нерухомий, а його очі… Чи були вони сумними? Чи, можливо, він хотів її попередити?

Її пальці мимоволі потягнулися до телефону. Вона відкрила чат з Юкі, її пальці застигли над клавіатурою.

Щось підказувало їй, що він теж знає.

Що він пов’язаний з усім цим.

Але чи варто писати? Чи варто питати?

Її палець завис над екраном.

Темрява за вікном ніби ставала густішою.

Канна відчувала: щось чекає. Щось невидиме, приховане у мороці.

І це щось не збиралося зникати.