"Тіні тривоги"

---

Слова Юкі не давали Канні спокою. Вони знову і знову звучали в її голові, як ехо: "Сподіваюся, ти готова до цієї олімпіади... і до всього, що може статися."

Що він мав на увазі? Ця фраза була надто двозначною, щоб не викликати тривогу. Його спокійний, майже байдужий голос тепер здався їй наповненим прихованим сенсом.

Розмірковуючи над його словами, Канна майже не помічала, як ноги самі несли її додому. Але замість звичного шляху, що пролягав повз ліс, вона вирішила піти довшою дорогою, що вела через міські вулички, де лісу не було видно навіть здалеку.

"Так буде спокійніше," — подумала вона, хоча серце все одно тривожно билося.

Дорога через місто була оживленою: подекуди проїжджали машини, на тротуарах ходили люди, деякі з них виглядали заклопотаними, а інші просто прогулювалися. Це трохи заспокоювало Канну. Вона навіть на мить забула про свою тривогу, але потім помітила щось дивне.

На протилежному боці вулиці йшов Юкі. Він не поспішав, але його хода була впевненою, навіть трохи занадто розслабленою. Що він тут робить? Він має бути вже вдома.

Канна швидко відвернулася, не бажаючи, щоб він її помітив. Вона прискорила кроки, намагаючись не дивитися в його бік. Але її погляд все одно повертався до нього.

Він не дивився на неї, але його присутність все одно змушувала її відчувати себе неспокійно. Здавалося, ніби він спеціально з’явився саме там, де була вона.

"Це збіг," — переконувала себе Канна, хоча її інтуїція говорила зовсім інше.

Канна перейшла на інший бік дороги, бажаючи відірватися від нього, але коли вона знову озирнулася, його вже не було.

"Дивно," — подумала вона.

Хоча дорога через місто здавалася безпечною, тінь тривоги й далі переслідувала її. Здавалося, що її думки знову і знову повертаються до Юкі та його дивних слів.

Що він насправді мав на увазі? І чому його погляд змушував її відчувати себе настільки незатишно?

---

Канна йшла вперед, намагаючись не звертати уваги на відчуття, ніби хтось стежить за нею. Вона повторювала собі, що це лише її уява, але кожен шурхіт, кожна тінь здавалася їй дивно знайомою.

Коли дівчина дійшла до перехрестя, її кроки уповільнилися. Світло на ліхтарях миготіло, створюючи відчуття, ніби простір навколо стискається. Канна зупинилася, щоб перевести подих, але раптом відчула, як прохолодний вітер торкнувся її щоки.

— Канно...

Дівчина здригнулася. Хтось тихо вимовив її ім'я. Вона швидко озирнулася, але навколо нікого не було.

"Це вітер," — заспокоювала вона себе, але звук був занадто чітким, щоб бути просто випадковим.

Швидко перетнувши вулицю, Канна відчула, як страх накочується хвилею. Дійшовши до кінця дороги, вона раптом зупинилася. Перед нею стояв Юкі.

— О, привіт, — сказав він спокійно, ніби нічого не сталося. — Не очікував зустріти тебе тут.

Канна втупилася в нього, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

— Що ти тут робиш? — запитала вона, намагаючись звучати впевнено.

— Просто прогулююсь, — відповів він, але його голос був якимось холодним, навіть байдужим. — А ти?

— Іду додому, — коротко сказала вона, не бажаючи продовжувати розмову.

Юкі трохи посміхнувся, але його усмішка не була теплою.

— Знаєш, ти дивна, Канно. Так ніби боїшся всього навколо.

— Це не твоє діло, — різко відповіла вона, але всередині їй було страшно.

Юкі подивився їй у очі, і дівчина відчула, ніби він бачить її наскрізь.

— Ну що ж, тоді до зустрічі, — сказав він і повернувся, ідучи в інший бік.

Канна поспішила додому, намагаючись не думати про цю зустріч, але Юкі не виходив у неї з голови.

Діставшись свого будинку, вона швидко замкнула двері. Мама, яка сиділа на кухні, підняла на неї очі.

— Доню, ти виглядаєш змученою. Все гаразд? — запитала Сю Ан, з хвилюванням оглядаючи доньку, яка щойно повернулася зі школи.

— Так, мамо, все добре, — відповіла Канна, намагаючись приховати свій страх. Вона не хотіла, щоб мама переживала.

Але навіть за маскою спокою було видно, як її очі трохи потьмяніли, а рухи стали повільнішими, неначе вона просто не мала сил рухатися далі. Страх і напруга, що останніми днями не відпускали її, накочувалися знову, і Канна не знала, як це пояснити.

— Доню, може, ми завтра сходимо до лікаря? Ти дійсно погано виглядаєш, — занепокоїлася мама. — Якщо хочеш, я можу взяти тебе в лікарню, щоб перевірили твоє самопочуття.

Канна посміхнулася, хоча це була швидше маска, ніж справжня радість.

— Ні, не треба, мамо, — сказала вона м'яким голосом. — Все нормально, я просто втомилася. Після олімпіади було трохи важко. Це все.

— Ну, якщо ти впевнена, — сказала Сю Ан, але по її обличчю було видно, що вона не зовсім переконана. — Ти точно виглядаєш змученою. Може, завтра не підеш до школи, залишишся вдома, відпочинеш трохи?

— Добре, мамо, я залишуся вдома завтра, — погодилася Канна, хоча всередині їй було не зовсім комфортно з думкою, що доведеться залишитись вдома одна. Але йти в школу в такому стані вона не могла.

Сю Ан посміхнулася, трохи заспокоївшись.

— О, добре. Я після роботи принесу тобі тортик. Щось смачненьке. Шоколадний, може? Ти ж любиш шоколадний.

Канна не могла стримати легку усмішку на губах, слухаючи маму. Вона, як завжди, намагалася зробити все, щоб її донька почувалася краще. І шоколадний торт, мабуть, був найкращим способом заспокоїти її.

— Шоколадний? — спитала Канна з невеликим підйомом настрою. — Звісно, мама, я його обожнюю.

— Тоді буде шоколадний, — з посмішкою сказала Сю Ан. — А ще, як там твоя олімпіада? Вона ж сьогодні була, правда?

Канна трохи напружилась, але постаралася виглядати спокійно.

— Так, сьогодні. Ну, вроді нормально, — відповіла вона, намагаючись не заглиблюватися в подробиці. — Я, здається, навіть перша написала всі задачі.

— Моя розумничка! — сказала мама з гордістю в голосі. — Я так тобою горджуся!

Канна усміхнулася, розуміючи, що мама справді радіє її досягненням. Вона запустила ложку в рот і продовжила їсти, намагаючись зберегти спокій. Всі її думки все одно поверталися до Юкі і того, що сталося з нею після цієї олімпіади.