"Тіні між рядками"

Після уроків учителька попросила Канну та Юкі залишитися в класі, щоб підготуватися до олімпіади. Вона пообіцяла зайти за двадцять хвилин, щоб забрати їх до кабінету, де проходитиме тестування.

Канна залишилася сидіти за своїм столом, намагаючись сконцентруватися на задачах, але її думки вперто поверталися до слів Юкі:

«Сподіваюся, ти готова до цієї олімпіади... і до всього, що може статися».

Ці слова повторювалися в її голові, викликаючи дивне відчуття тривоги, яке вона не могла пояснити.

— Як тебе там звати? Канна, здається? — несподівано запитав Юкі, перервавши її роздуми.

— Так, мене звати Канна, — відповіла вона, трохи збентежено дивлячись на нього.

— Канна... Дивне ім'я, — задумливо протягнув він, а потім додав: — До речі, ти не знаєш, де у вас тут можна купити квіти?

— Квіти? — здивовано перепитала дівчина.

— Так, квіти, — повторив він, дивлячись на неї з легким усміхом.

— А тобі не варто зараз думати про олімпіаду, а не про квіти? — з цікавістю запитала Канна, відчуваючи, як її напруга поступово спадає.

— У мами сьогодні день народження, — пояснив Юкі. — Хотів би після школи купити їй квіти, але не знаю, де це можна зробити. Допоможеш?

— Оу, зрозуміло. Ну, пояснити, як знайти квітковий магазин, може бути складно. Може, я просто скину тобі адресу?

— Якщо можеш, я буду вдячний, — сказав Юкі, кивнувши.

Канна набрала його номер, записавши його в телефон, і надіслала адресу квіткового магазину в повідомленні.

— Дякую, — коротко сказав Юкі, приймаючи її допомогу.

У цю мить він здавався зовсім не холодним чи відстороненим, як раніше. Його голос був спокійним, а в поведінці з’явилася якась доброзичливість, що збивала Канну з пантелику.

На хвилину вона навіть забула про його пронизливий погляд і тривожну присутність. Усе виглядало так просто й звично. Юкі виглядав звичайним хлопцем, навіть, можливо, трохи турботливим.

Канна ще раз глянула на нього, намагаючись знайти в його поведінці хоч щось, що б нагадало про її страхи, але нічого не було. Їй навіть здалося, що цей момент зламав ту холодну стіну, яка стояла між ними.

— Ну, тепер ти точно готовий до олімпіади, — спробувала пожартувати Канна, знову сідаючи за свій зошит.

— А ти? — несподівано відповів Юкі, піднявши на неї свої темні очі.

Його погляд знову був таким, що змусив серце дівчини прискорити хід. Вона швидко відвела очі, відчуваючи, як її щоки злегка запалали.

Час, здається, зупинився. У класі було тихо, але ця тиша здавалася чимось іншим. Канна не могла позбутися відчуття, що цей день принесе більше, ніж просто математичну олімпіаду.

---