Шепіт у темряві

---

Канна зайшла в будинок і швидко зачинила за собою двері, ніби це могло захистити її від темряви, яка переслідувала її зовні. У передпокої було тепло і затишно, але всередині вона все ще відчувала холод, який пронизав її в лісі.

— Канно, ти вже вдома! — голос мами, Сю Ан, долинув із кухні. — Вечеря готова, сідай до столу.

— Так, мамо, зараз, — відповіла Канна, намагаючись приховати тривогу в голосі. Вона швидко помила руки й сіла за стіл.

Сю Ан поставила перед нею тарілку з гарячим супом і пильно подивилася на доньку.

— Ти якась бліда. Все добре?

— Усе нормально, просто втомилася, — збрехала Канна, намагаючись не зустрічатися з маминим поглядом.

Вечеря минула тихо. Мама щось розповідала про роботу, але Канна слухала лише наполовину. Її думки знову й знову поверталися до лісу, до того, що вона бачила там. І до хлопця — Кея. Його голос і темний, загадковий погляд не давали їй спокою.

Після вечері Канна вирішила піти в душ. Тепла вода змивала напругу, але навіть тут вона відчувала, ніби за нею спостерігають. Їй здалося, що хтось стоїть за зачиненими дверима ванної. Вона різко обернулася, але там нікого не було.

— Дурниці... — прошепотіла вона собі, вимикаючи воду.

Одягнувши свою улюблену піжаму, Канна вирішила спати сама, хоча мама пропонувала залишитися поруч. У своїй кімнаті вона замкнула двері й запалила нічник. Лягла в ліжко, міцно натягнувши ковдру, і нарешті почала заспокоюватися.

Її думки знову повернулися до Кея. Його образ стояв перед очима. Темні очі, тихий голос і те, як він дивився на неї, ніби знав більше, ніж хотів показати.

«Хто він? Чому я відчуваю, що знаю його, хоча бачила вперше?» — думала вона, ковтаючи грудку страху.

Раптом у кімнаті стало тихо. Занадто тихо. Жодного звуку з вулиці, навіть цвірінькання цвіркунів. Канна відкрила очі й почула легкий, майже нечутний шепіт.

Вона повільно піднялася й озирнулася. Кімната була порожньою, але відчуття, що хтось є поруч, не полишало її.

Тоді вона почула стукіт. Легкий, але чіткий. У вікно.

Канна затамувала подих. Її серце завмерло. Вона повільно встала з ліжка й підійшла до вікна.

За фіранкою щось рухалося. Вона зупинилася, не знаючи, що робити.

— Це просто вітер, — прошепотіла вона, намагаючись переконати себе.

Зібравши всю свою сміливість, вона відкинула фіранку.

Зовні не було нічого, лише темний ліс і тиша. Але її погляд привернуло щось дивне. На склі були сліди. Мокрі, ніби від рук, які хтось залишив, торкаючись вікна.

Тієї ж миті вдалині, між деревами, вона побачила слабке світло. Вогник, схожий на полум’я свічки. Він рухався, немов манячи її за собою.

Канна завмерла. Її руки тремтіли, але вона не могла відірвати погляду. І тоді вона почула цей голос. Ледь чутний, схожий на шепіт:

— Канно...

Вона відскочила від вікна, її серце гучно билося.

— Це просто уява. Це просто... — вона намагалася заспокоїти себе, але її голос тремтів.

Вона повернулася до ліжка, але сон вже не приходив. Її думки були сповнені запитань. Що це було? Хто стоїть за всім цим?

І найголовніше: чому їй здається, що Кей знає відповіді?