Невідомий сусід

Канна залишилася одна в кімнаті. Її думки знову повернулися до лісу, до того дивного погляду з тіні, який відчувала раніше. Вона різко піднялася з місця і пішла до вікна, але цього разу вирішила не дивитися в ліс. Погляд ковзнув по всій кімнаті, і на секунду їй здалося, що в кутах хтось сховався.

"Це все лише уяви," — думала вона, намагаючись заспокоїти себе. Але відчуття тривоги не залишало її.

В цей момент Айтана повернулася з кухні з чашками чаю в руках.

— Канно, що з тобою? Ти виглядаєш наче привид побачила, — сказала вона, помітивши, як дівчина нервово дивиться навколо.

Канна стиснула губи, намагаючись зібрати думки, щоб не показати свою справжню тривогу. Вона змусила себе посміхнутися.

— Та ні, просто втомилася трохи, ось і все, — відповіла вона, намагаючись звучати переконливо.

Айтана не була переконана, але вирішила не наполягати.

— Окей, якщо хочеш, можемо просто посидіти і поговорити. Я тебе все одно не залишу в спокої, — сказала вона, сідаючи поруч.

Канна кивнула, але всередині її серце билося важко. Вона відчувала, що розповісти подрузі про те, що її турбує, було б занадто складно. Вона не могла пояснити це почуття, не могла сказати, чому відчуває, що за нею спостерігають. І найголовніше — вона не була впевнена, чи хоче дізнатися правду про те, що з нею відбувається.

Вони сиділи мовчки, попиваючи чай, але тінь невідомості висіла в повітрі, і Канна не могла позбутися відчуття, що вона не одна. Щось, чи хтось, слідкує за нею, і це тривожне відчуття не покидало її навіть серед найближчих людей.

---

— Ну давай тоді приступимо до уроків, — запропонувала Канна.

— Так, давай, — відповіла Айтана, і дівчата почали виконувати домашнє завдання, пояснюючи одна одній, що було незрозуміло на уроці.

Телефон Канни задзвонив. Вона подивилася на екран — це була мама.

— Канно, доню, ти де?

— Мамо, не переживай, я вже йду додому, я в Айтани.

— Можливо, піти напроти тебе? Надворі вже темно.

— Та ні, не треба. В мене є ліхтарик, і фонарі світять, — відповіла Канна, хоча сама не була впевнена.

— Ти впевнена?

— Так...

Канна насправді боялася йти додому одна, але в неї був план. Вона не могла просто так зізнатися в своєму страху.

— Добре, Айтано, дякую за час. Мені пора додому. Надобраніч.

— Бувай, надобраніч, до завтра.

Вийшовши з дому подруги, Канна озирнулась. Нікого не видно. Впевнено йшла в бік свого дому, хоча в середині її серце билося швидше, ніж зазвичай. Кроки здавалися дуже гучними в цій ночі.

Пройшовши кілька кроків, її знову охопив холод. Відчуття, ніби хтось йде за нею, не полишало. Вона обернулася...

І побачила хлопця, весь у чорному.

Спочатку Канна подумала, що це знову її уява, але цього разу він не зник, як раніше. Він стояв там, на відстані кількох метрів. Канна замерла, її серце застигло.

— Чому стала? Привида , побачила? — почувся спокійний голос.

Канна затримала подих і ледь прошепотіла:

— Хто... ти?

— Я, Кей, — відповів хлопець, злегка усміхаючись. — Я нещодавно приїхав до вас. А ти хто?

— Я Канна, — сказала дівчина, все ще не розуміючи, що відбувається.

— Красиве ім'я. Звідки ти так пізно? — запитав він, немов цікавлячись, але не без деякої настороженості.

— Дякую. Від подруги йду, а ти...?

— Я... прогулювався, — він ледь нахилив голову, спостерігаючи за нею.

Вони тихо розмовляли, поки не дійшли до дому Кея. Виявилося, що він — новий сусід Канни.

— Ну ось, я прийшов, тут я живу, — сказав Кей, зупиняючись біля дверей. — Може, тебе провести до дому?

— Та ні, не треба, — відповіла Канна, хоч і була не зовсім впевнена. — Я тут недалеко живу.

— Ну добре, — він не намагався настоювати. — Бувай тоді.

— Бувай, — сказала Канна, і пішла далі.

І хоча все здавалося звичайним, в її серці залишалася та сама напруга. Вона не могла пояснити, чому її тягнуло думати про Кея, про те, як незнайомим він виглядав, як його погляд… Вона йшла додому, але її думки все одно поверталися до лісу. З кожним кроком відчуття, що там щось є, ставало сильнішим. Канна не могла позбутися того відчуття, ніби за нею слідкують. Вона обернулася, але навколо була тільки тиша. Ліс виглядав темно й непроникно, і навіть фонарі, що світять на вулиці, не могли прояснити його таємничості.

Канна прискорила кроки, намагаючись не звертати увагу на відчуття страху, що раптом охопило її. Але чим більше вона намагалася не думати про це, тим більше її охоплювало відчуття, що хтось чи щось зараз знову спостерігає за нею.

Канна вже наближалася до свого дому, але страх не відпускав її. Вона відчула, що навіть стіни її будинку не зможуть захистити від того, що було в лісі...