Той, хто чекає

---

Тієї ночі Канна не могла заснути. Навіть у теплій постелі, поруч із мамою, її тривога тільки зростала. Вона постійно згадувала постать у лісі, яка стояла й дивилася просто на її вікно.

Коли годинник показав другу ночі, Канна нарешті задрімала. Але сон не приносив спокою. Вона знову опинилася в лісі. Дерева стояли так близько одне до одного, що майже не було видно неба. Темрява була густою й відчутною.

Попереду щось мерехтіло. Канна зробила кілька кроків, і перед нею з'явився слабкий вогник, схожий на полум’я свічки. Вогник рухався, неначе кличучи її за собою.

— Хто тут? — запитала вона, але в відповідь був тільки шепіт, тихий і незрозумілий.

Канна пішла за вогником, але чим далі вона йшла, тим сильніше здавалося, що вона не одна. Тіні навколо рухалися, і шепіт ставав голоснішим.

Раптом вона побачила перед собою обличчя. Холодний, порожній погляд. Це була та сама постать із лісу. Її рука потягнулася до Канни, і дівчина скрикнула.

Вона прокинулася в холодному поту. Мама одразу схопилася:

— Що сталося, доню?

— Це... це був лише сон, — ледве вимовила Канна, намагаючись заспокоїти дихання.

— Все добре, я тут, — мама міцно обійняла її.

Наступного дня в школі Канна намагалася виглядати нормально, але сон не йшов із її голови. Айтана, як завжди, була енергійною й балакучою, але навіть вона помітила, що Канна не в настрої.

— Що з тобою? Ти ніби привида побачила.

Канна лише знизала плечима:

— Просто погано спала.

На перерві в клас зайшов новенький. Юкі виглядав спокійно й навіть трохи відсторонено. Його холодні, блакитні очі ковзнули класом, і Канна відчула дивний холод, ніби щось невидиме пройшлося її шкірою. Він виглядав знайомо, але вона не могла згадати, звідки.

Після уроків, коли Канна поверталася додому, її погляд знову впав на ліс. Він здавався ще темнішим, ніж зазвичай. Листя не рухалося, повітря було застиглим. Але серце підказувало їй: там хтось є. Хтось, хто чекає. І хтось, кого вона, можливо, вже зустрічала раніше .

---